Розділ «Барi, Казанiв син»

Але Непісе провчилася три зими в місіонерській школі в Нелсон-Гаусі. Вона багато дізналася про білих людей та істинного Бога, тож була переконана: П’єро помиляється. Вона гадала, що материн гаскі або відразу помер, або приєднався до вовчої зграї. Якщо він і справді подався до вовків, то цілком можливим видається той факт, що знайдене в лісі собачá — плоть і кров вихованця її матері. Це видавалося правдоподібним. Біла зірка на грудях, білий кінчик вуха, те, що він не вкусив її, коли міг би легко вп’ястися іклами в м’яку плоть її рук! Поміркувавши, вона дійшла саме такого висновку. Доки П’єро зрізав ведмежу шкуру, дівчина почала вишукувати Барі.

А щеня тим часом ні на п’ядь не ворухнулося зі свого укриття під скелею. Воно лежало, геть як мертве, не зводячи очей із того похмурого місця, де нещодавно розігралася трагічна сцена. Цього воно не забуде ніколи. Навіть коли з пам’яті зітреться спогад про матір, Казана, затишне лігво під купою вітролому — і тоді Барі пам’ятатиме, як став свідком смерті того, кого вважав усесильним. Величезний ведмідь Вакаю навіть не намагався захиститися. П’єро й Непісе вбили цього велетня, НЕ ТОРКНУВШИСЬ ДО НЬОГО Й ПАЛЬЦЕМ, а тепер чоловік розправлявся з ним своїм ножем, що так сліпуче виблискував на сонці. А Вакаю просто лежав у безруху, і це змушувало Барі тремтіти й ще глибше забиватися у свою нору, притулятися до скелі так, наче чиясь міцна рука його туди заштовхнула.

Він міг бачити звідти Непісе. Дівчина ходила взад-уперед і нарешті зупинилась усього за двадцять футів від його схованки. Заплітаючи своє розпатлане волосся у дві коси, вона стояла на його шляху, так що він усе одно не міг би втекти. Барі перевів очі з П’єро на дівчину і з цікавістю став її розглядати. Тепер він уже її не боявся. У ньому відбувалася дивна боротьба, бажання вирішити велику таємницю: чому йому так нестримно хотілося вилізти зі свого затишного сховку й підповзти до цієї дівчини, що зачісувала своє блискуче волосся?

Барі дуже хотів вибратися з укриття, наче хтось смикав невидимою ниточкою за саме серце. Це промовляв у ньому Казан, а не Сіра Вовчиця; він будив у ньому той «поклик», давній, як єгипетські піраміди, а може, ще старший на якийсь десяток тисяч років. Та проти цього бажання протестувала Сіра Вовчиця, що теж сиділа в ньому. Вона наче тягла його назад у туманне минуле лісів. Сáме вовче єство змушувало його сидіти спокійно й нерухомо. Непісе озирнулася навколо. Вона усміхалася. На мить дівчина повернула обличчя в його бік, і він побачив її білі зуби й красиві очі, що дивилися прямо на нього.

А тоді вона раптом упала навколінки й заглянула під скелю.

Їхні очі зустрілися. Щонайменше півхвилини обидвоє не вимовили ні звуку. Непісе не рухалась і дихала так обережно, що вовченя й не чуло її подиху.

А потім вона тихо-тихо прошепотіла:

— Барі, Барі, ходи сюди, Барі.

Це вперше Барі почув своє ім’я. Його м’яке звучання викликало стільки довіри, що, попри все, собаче єство взяло гору, і Верба почула тихесеньке жалібне скавуління. Дівчина повільно простягла свою голу м’яку руку. Вовчук міг би кинутися вперед на довжину свого тіла й легко встромити в неї ікла. Але щось його відраджувало це робити. Барі знав, що перед ним точно не ворог, а в темних очах, які зоріли на нього так чудово, не було жодного бажання йому нашкодити. Дівочий голос, що кликав його, лунав дивовижною, захопливою музикою.

— Барі, Барі, ходи сюди, Барі.

Безперестанку дівчина кликала його, увесь час намагаючись просунути голову якомога далі під камінь. Але вона ніяк не могла дотягнутися до щеняти. Між Барі та її рукою все ще був не менше як фут, а вона вже не могла протиснутися до нього ні на цаль. Тоді Непісе помітила, що з другого боку каменя була заглибина, прикрита ще однією брилою. Якби вона могла відсунути цей другий камінь, то легко підлізла б під ту велику брилу через заглибину.

Непісе виповзла назад і стала на осоннні. Серце в неї шалено билося. П’єро все ще здирав шкуру з ведмедя, та дочка його б і не турбувала. Вона сама заходилася відсувати камінь, що загороджував собою заглибину під великою кам’яною брилою, але він наче зрісся з землею. Тоді дівчина стала підкопуватися під нього палицею. Якби П’єро був тут, то його пильне око відразу ж визначило б, для чого був той другий камінь завбільшки всього з відро. Він, найпевніш, стояв тут уже не одне століття як опора великого валуна, не даючи йому впасти, так само, як одна унція може тримати в рівновазі цілих десять тонн.

П’ять хвилин роботи — і Непісе вже могла досить легко зрушити цю опору. Дівчина напружила всі сили, цаль за цалем відштовхуючи камінь убік, доки, нарешті, перед нею з’явився отвір, крізь який вільно могло пролізти її тіло. Вона знову подивилася на П’єро. Той усе ще був зайнятий своєю справою. Тоді юнка, тихенько засміявшись, зняла зі своїх плечей червоно-білу хустку. Дівчина розраховувала захиститися нею від Барі, тож, ставши на коліна, намотала хустку на руки. Потім лягла на живіт і почала повзти крізь отвір під камінь.

Барі й не поворухнувся. Притиснувшись потилицею до скелі, він учув те, чого Непісе чути не могла. Вовчук відчував, як повільно, але невпинно почала свій рух велика брила, що її ще хвилину тому підпирав менший камінь, тиснучи на Барі все більше й більше. І так само повільно він намагався вивільнитися з-під цього щораз більшого тиску. Усією своєю масою камінь став осідати! Непісе цього не бачила, не чула й не відчувала. Вона лише так само ласкаво прикликала до себе собаку:

— Барі… Барі… Барі…

Її голова, плечі й обидві руки були вже під скелею. Очі світилися радісним вогнем, що їй удалося підлізти так близько до Барі. А той, знай, лише скавулів і проймався дрижаками, відчуваючи смертельну небезпеку, що нависла на ними обома. А тоді…

Непісе відчула, як на її плечі тисне каміння, і в очах, що перед тим так привітно дивилися на Барі, раптом майнув вираз дикого жаху. Вона голосно крикнула. Такого крику Барі ще жодного разу не чув. Це був дикий, несамовитий, нелюдський крик. П’єро не чув цього першого її погуку. До нього долинули тільки другий і третій, і тоді один за одним почулися стогони — це велетенська маса каміння стала здавлювати ніжне тіло Непісе. Батько прожогом кинувся до неї. Крики послабшали, а тоді й зовсім завмерли. П’єро побачив, як Барі вискочив з-під каменя й стрімголов помчав до виходу з ущелини, і в ту ж мить помітив, як із-під брили стирчали плаття й мокасини Непісе. Немов божевільний, П’єро взявся відкопувати свою доньку.

Коли за хвилину він витягнув Непісе з-під кам’яної бриляки, дівчина була бліда, як сама смерть. Її очі були заплющені. Батько розгублено припав до доньки, гадаючи, що вона вже віддала богові душу, і тужливий, нестямний крик вирвався із самісіньких глибин його душі. Але чоловік знав, як потрібно боротися за людське життя. Він розірвав на ній плаття й переконався, що, усупереч своїм побоюванням, усі кістки в неї були цілі. Тоді хутко побіг по воду, а коли повернувся, то побачив, що дочка вже лежала з розплющеними очима й важко дихала.

— Хвала всім святим! — заголосив П’єро, падаючи на коліна поруч із нею. — Непісе, моя Непісе!

Вона журно посміхнулася, а П’єро притиснув її до себе, геть забувши про принесену воду.