Розділ «Барi, Казанiв син»

Зорі й небо наповнювали Барі якимось дивним незвіданим бажанням чогось досягти. Далекі звуки, що долинали до нього, ще більше свідчили про його самотність. Інстинкт підказував, що тільки блукання з місця на місце допоможе знайти те, що не давало спокою. Він уже не сумував ні за Казаном, ні за Сірою Вовчицею, ні за рідним домом чи материнською ласкою. Тепер, коли його вовча лють знайшла вихід у битві з Угуміс’ю, у ньому знову заговорило собаче єство, що прагнуло спілкування. Йому хотілося любити, дружити з кимось, до когось притиснутись — хай би то була істота з пір’ям чи хутром, з пазурами чи копитами.

Йому було боляче від кулі Верби та після битви із совою, тож удосвіта він ліг під гіллястою вільхою на краю ще одного невеликого озера й відпочивав там до полудня. Потім Барі нишпорив в очереті й прибережних ліліях, шукаючи їжі. Йому вдалося знайти мертву, частково об’їдену щуку, і він доїв її до кінця.

По обіді його рана боліла вже не так сильно, і до вечора вовчук уже майже не зважав на неї. З часу того випадку з пострілом Непісе, що мало не закінчився трагічно, він подорожував переважно в північно-східному напрямку, інстинктивно йдучи за потоком води. Але просувався повільно: коли знову настала темрява, то був не більше, як за вісім-десять миль від тієї нори, куди був упав після того, як Верба поцілила в нього.

Цієї ночі Барі далеко не йшов. Те, що рану він дістав у сутінках, а битва з Угуміс’ю була ще пізніше, зробило його обережним. Досвід навчив вовчука, що темні тіні й чорні ями в лісі могли таїти в собі небезпечні засідки. Він уже не боявся, як колись, але за останній час мав задосить битв, тож був украй обережний, щоб не потрапити в чергову халепу в темряві. Дивний інстинкт змусив його шукати пристанища на вершині величезної каменюки, куди й залізти було нелегко. Можливо, тут був якийсь незримий зв’язок з тими давніми днями, коли Сіра Вовчиця, уперше ставши матір’ю, улаштувала собі лігво на вершині скелі Сонця, що височіла над лісовим світом, частиною якого була разом із Казаном, і де пізніше її осліпила в битві рись.

Та скеля Барі не височіла на сто футів над рівниною, бувши заввишки лише в людський зріст. Вона стирчала біля самісінького струмка, а позаду ріс смерековий ліс. Багато годин Барі не спав, а лише насторожено лежав і прислухався до кожного звуку, що лунав з темного світу навкруги нього. Цієї ночі така пильність була не просто цікавістю. Його знання надзвичайно розширились в одному напрямку: він зрозумів, що був дуже маленькою частинкою всієї цієї прекрасної землі, що лежала під зорями й місяцем, і направду жадав познайомитись із нею до кінця, але вже без усяких бійок і поранень. Вовчук уже знав, що означають сірі тіні, які час від часу безмовно вилітали з лісу на місячне світло. Цими чудовиськами були сови, а з ними він уже стикався в бою. Барі чув, як об землю цокають копита, крізь густі чагарники продираються огрядні тіла, а тоді до нього знову долинуло мукання лося. До нього долітали також і не знані досі голоси: різке тявкання лисиці, неземне глузливе крякання полярної гагари десь на озері за півмилі від нього, жалібне нявкання рисі, що долинало з боку лісу за цілу милю звідси, низьке протяжне каркання дрімлюг, які літали між ним і зорями. Він почув дивний шепіт у кронах дерев: так розмовляв із гіллям вітер. А от неждано-негадано із самого серця мертвої тиші до скелі Барі вискочив олень і, зачувши в повітрі вовчий запах, із жахом помчав геть.

Усі ці звуки набули для Барі конкретних значень. Він став швидко розуміти дику природу. Його очі світилися новим блиском, кров збуджено вирувала в жилах. Часто протягом багатьох хвилин він лежав, майже не рухаючись. Але з-поміж усіх цих звуків, що долинали до нього звідусіль, найсильніше враження на нього справляло вовче виття. Знову й знову він услухався в нього. Це виття лунало то ген далеко, так, що Барі чув лише легкий шепіт, то так гучно, ніби вовки засапано бігли поруч із ним, женучи перед собою здобич, вили на все горло, полум’яно запрошуючи із собою на дику оргію і його, щоб і він скуштував теплої крові. Вони його кликали, кликали, кликали… Це був поклик його рідні — кість від кості, плоть від плоті — поклик дикої сміливої мисливської зграї, що до неї колись належала і його мати! Це був голос Сірої Вовчиці, яка розшукувала сина серед ночі; це її кров запрошувала його долучитися до Братства вовчої зграї.

Слухаючи цей поклик, Барі тремтів. У його горлі чулося тихе, здавлене виття. Він стояв біля крутосхилу й хотів піти: сама природа змушувала його кинути все й бігти. Але в ньому існувало два різних єства, а це означало внутрішню боротьбу. Собака, що жив усередині, мав приглушені, чи то пак приспані інстинкти, і саме цей собака й утримував Барі всю цю ніч на вершині скелі.

На ранок Барі знайшов уздовж струмка багато раків і, наївшись досхочу їхнього соковитого м’яса, зрозумів, що вже ніколи не буде голодний знову. Востаннє так досхочу він наїдався відібраною в горностая Сікус’ю куріпкою.

Уже надвечір’ям Барі вийшов на ту частину лісу, де було дуже тихо й спокійно. Струмок тут уже глибшав. Місцями його береги утворювали маленькі озерця. Двічі вовченяті доводилося робити великий гак, щоб обійти ці водойми. Воно йшло дуже тихо, прислухаючись і спостерігаючи. Відтоді, як того нещасливого дня малюк залишив свій рідний барліг під вітроломом, він ще жодного разу не почувався вдома, як оце тепер. Здавалося, що вовчук бродить давно знаними місцями, де неодмінно знайде собі друзів. Можливо, це була ще одна дивна таємниця інстинкту, чудо природи, бо на той час Барі перебував у володіннях старого Щербатого Зуба. Саме тут полювали його батько й мати за кілька днів до його народження. Неподалік цього місця відбулась у воді битва Казана й Щербатого Зуба, коли першому заледве вдалося врятуватися.

Барі цього не знав і ніколи не дізнається. Як ніколи не знатиме, що йшов старими стежками. Але щось усередині якось дивно його хвилювало. Він понюхав повітря, наче відчув у ньому дух знайомих речей. Це був тільки якийсь легкий нечіткий запах, передчуття чогось таємничого.

Вовчук ступив у відвічний ліс. Тут не було підліска, і він ішов під деревами, наче у великій печері, а крізь її дах то тут то там пробивалося сонячне світло й золотими плямами лягало на землю. З добру милю Барі прошкував спокійно, не зустрічаючи нікого, крім кількох прудких птачешок, що швидко сновигали в повітрі. Не почулося тут за цей час ані найменшого звуку. І ось, нарешті, вийшов до тихого широкого озерця. Навколо водойми росла суцільна стіна вільхи й верболозу. Барі побачив, як на воду лягали промені вечірнього сонця, і несподівано для себе почув ознаки життя.

Мало що змінилось у колонії Щербатого Зуба відтоді, як йому довелося захищатися від ворожих нападів Казана та видри. Старий бобер ще постарішав і потовстішав. Узявши за звичку більше спати, він, либонь, став менш обережним, бо спокійно дрімав на своїй величезній, зробленій із бруду й гілок греблі, коли раптом на високому березі за футів тридцять-сорок з’явився Барі. Вовченя так тихо підійшло до колонії, що жоден із бобрів його не побачив і не почув. Воно лягло на живіт, сховавшись у високій траві, що росла біля берега, і цікавим оком стало стежити за кожним рухом. Ось прокинувся Щербатий Зуб. На хвильку він став на короткі задні лапи, наче солдат на чатах, постукав своїм плоским жирним хвостом і, голосно свиснувши, з плюхом пірнув у ставок.

І тоді Барі здалося, що вся водойма раптом ожила бобрами. Голови й тулуби почали сновигати у воді туди-сюди, то ховаючись, то знову з’являючись. Ці вечірні забави членів усієї колонії його немало бентежили й дивували. Хвости вдарялись об воду, наче пласкі дошки. Дивні посвистування чулися над бризками. Аж раптом гра враз припинилась. Усіх бобрів, імовірно, було близько двадцяти, не рахуючи молоді. І всі вони, наче наперед умовившись чи почувши чиюсь беззвучну команду, заспокоїлися в одну мить, і на всьому озерці запанувала цілковита тиша. Деякі бобри зникли під водою, та більшість виповзла на берег.

Не гаючи часу, усі взялися до роботи. Барі став прислухатися й пильно дивитися. Та найбільше, що міг почути, — шелест трави, де сам ховався. Він прагнув пізнати цих цікавих нешкідливих істот. Вони його не лякали ні своїм розміром, ні кількістю. Те, що вовчук поводився так тихо, зовсім не свідчило про його побоювання. Навпаки, у ньому зростало бажання якнайкраще ознайомитися з цим цікавим братством чотириногих водяних створінь. Завдяки їм він уже не почувався таким самотнім у цьому великому лісі. А тоді за футів десять від того місця, де лежав, Барі раптом побачив щось таке, що перегукувалося з його щенячим прагненням до спілкування.

Там, на вузенькій смузі берега, що височіла над ставком, вайлувато йшло товсте маленьке бобреня Уміск із трьома своїми товаришами. Уміск був устаршки з Барі, може, на тиждень чи два молодший. Але він був повніший і важчий за щеня й майже таких же розмірів ушир, як і вздовж. У всьому світі природа ніколи не створювала симпатичніших чотириногих створінь, як маленькі бобренята і, мабуть, ще ведмежата. На всесвітній виставці бобренят Уміск, напевно, здобув би перше місце. Троє його товаришів були трохи меншими й шкутильгали за ним, видаючи веселі тріскучі звуки й тягнучи за собою пласкі хвости, наче маленькі саночки. Вони були товстенькими й пухнастими і здалися Барі надзвичайно дружелюбними, тож серце його раптово закалатало з радості.

Проте вовченя не рухалося. Воно ледве дихало. А потім Уміск раптом кинувся на одного зі своїх товаришів і повалив його. Тут-таки двоє інших навалилися на самого Уміска, і всі четверо стали кататися, як кулі, збиваючи один одного з ніг, поплескуючи хвостами й увесь час радісно кувінькаючи. Барі знав, що це була не боротьба, а гра. Підвівшись на ноги, він забув, де був зараз, забув про все на світі, окрім тих пухнастих круглих пустунів. Умить пробачив природі всі пережиті незгоди. Він був уже не боєць, не мисливець і не добувач їжі. Тепер це було просто щеня, що пристрасно бажало погратися з однолітками, і бажання це оволоділо ним сильніше, ніж найстрашніший голод. Барі закортіло кинутися до Уміска та його приятелів і долучитися до їхньої веселої забави. Якби це було можливо, він би, напевно, розповів їм, як покинув свою неньку, рідний дім, як йому довелося зазнати лихих пригод, і що залюбки залишився б із ними назавжди, якщо їхні батьки не будуть проти.

Барі так тихо заскавчав, що Уміск зі своїми друзями його не почули. Вони були дуже захоплені своєю грою. Повільно, м’яко Барі ступнув уперед, тоді ще трохи, ще — і от уже стояв на вузькій смужці берега за півдесятка футів від бобренят. Він нашорошив свої маленькі гострі вушка, випрямив хвоста так рівно, як тільки міг, і кожен мускул у його тілі затремтів у радісному передчутті.

І от нарешті його побачив товстенький Уміск і тут-таки став, як укопаний.

«Вітаю! — сказав Барі, здригаючись усім тілом. — Не проти, якщо і я з вами пограюся?»

Уміск не відповів. Троє його товаришів глянули в бік вовченяти. Бобренята так і не рухались. Тепер уже чотири пари здивованих очей утупилися в прибульця.