Розділ «Сім: Deus Ех Machina (Бог із машини) »

Deus Ех Machina

(Бог із машини) 

Глава сто дванадцята

инок був таким же, як і решта села: сонний, низенький, пошкоджений сіллю. Життя починалося до світанку, коли припливали рибалки з відрами кальмарів і мішками креветок. О пів на шосту приїжджали вантажівки, і о дев’ятій продуктів, крім зовсім поганих, уже не лишалося. Ближче до вечора люди прокидалися після сієсти, чоловіки, позіхаючи, ішли пропустити скляночку, а жінки з важкими грудями ганяли напівголих дітей з недоречними обличчями давніх індійців. Хлопці змагалися за поганенький пошарпаний м’яч, доки ввечері їх не кликав додому солодкий запах тушкованої свинини.

Пфефферкорн у солом’яному капелюсі з широкими краями ішов між рядами, вибираючи помідори. Він більше не вважав дріб’язковим торгуватися за знижку в кілька песо. Торгування не лише терпіли, воно було бажаним, немов танок, що допомагав освіжити нудні стосунки. Він передав шість найспіліших плодів торговцю, той зважив їх на іржавих терезах і заявив, що загальна вага — одинадцять кілограмів. Смішно, відповів Пфефферкорн. Ще ніколи в історії сільського господарства шість томатів стільки не важили. Він скаржитиметься старійшині, повідомить падре, візьме свою сокиру (хоча ніякої сокири у нього не було), він заплатить лише певну суму (він швидко підрахував) і ані центаво більше. Торговець відповів, що він розориться, що і так уже надав Пфефферкорнові знижку, і взагалі, хто той такий, щоб так розмовляти? Через кілька реплік вони погодились щодо ціни, як і за день до цього, і потисли один одному руки.

На обрії вже було Різдво, на вулицях лишилися сліди вчорашніх вечірок. Пфефферкорн узяв пакети з продуктами і пішов до пошти, яка водночас була і конторою каналізації, і відділком з контролю за шкідниками, і офісом грошових переказів «Вестерн Юніон». Один-єдиний службовець швиденько змінював вивіски у віконці в залежності від того, хто заходив у двері. Щойно він побачив Пфефферкорна, змінив «ALCANTARILLADOS» на «CORREOS» і почав ритися в купі пакунків, штовхаючи старенький стіл, і тому люди і тварини в маленькому пластиковому вертепі застрибали в химерному танці.

— Учора прийшло... У вас голова не болить?.. Розпишіться тут... Дякую.

Коли надходила посилка, Пфефферкорн часто уже забував, що він замовив, і розривати пакунок було ще цікавіше — такий собі подарунок від себе самого. Щоб подовжити задоволення, він прогулявся вулицею. Посидів на берегу, поспостерігав, як старі годують птахів. Жінка в шалі, строкатій, як технічна заставка на телебаченні, продала йому оладків у пальмовому сиропі,— сезонні ласощі. Він з’їв один, і шлунок став таким важким, немов його вдарив копитом мул. Він переклав пакунок під іншу руку і пішов до будинку священика.

Глава сто тринадцята

кихось тридцять вісім місяців тому «Тъедж» пристав до берегу Гавани. Доки команда бенкетувала в місті, Яромир посадовив Пфефферкорна в таксі і повіз до найближчої лікарні. Зареєстрували його під вигаданим ім’ям. Провели в палату для туристів. Зробили рентген. Ногу зламали заново і склали кістки правильно. Яромир не відходив від нього чотири дні. Коли він зібрався іти, Пфефферкорн запропонував заплатити, але чоловік відмовився, рикнувши. Йому і так непогано, сказав він. Додому він повезе тютюн і цукор, і сімсот фунтів вантажу залишаться незадекларованими, їх продадуть на туніському чорному ринку. Нехай Пфефферкорн лишить гроші собі.

З лікарні він виписався з милицями, пляшечкою знеболювального і наказом прийти через п’ять тижнів. Він зупинився в дешевому готелі і дивився бейсбол. Дивився венесуельські серіали. Подивився два епізоди програми «Вірш, такий поганий!» Щоб попрактикуватися, він розмовляв з телевізором. Іспанською він не говорив від часів старших класів, коли вони вели розмови цією мовою з Біллом.

Після того як зняли гіпс, він іще місяць набирався на силі. Ходив на довгі прогулянки. Почав качати прес. Сидів на Плаза де ла Катедрал, їв крокети і слухав вуличних музикантів. Слухав, як уночі палять із гармати в фортеці Сан-Карлос-де-Ла-Кабанья. Багато міркував.

Він узяв таксі й поїхав на ізольований пляж за тридцять миль від міста. Заплатив водію, щоб той його почекав. Походив уздовж берега. Вода відступила з відпливом. Він опустився на коліна і вирив руками ямку. Дістав мило з полімеру дубнія і поклав у пісок. Узяв розчинник-одеколон, направив носик розпилювача на мило і натиснув тричі. Мило почало вкриватися бульбашками і потроху зникати. Дія розчинника на мило була не такою ефективною, як на дерев’яний ящик. Він бризнув іще раз. Полімер зашипів. Тоді він заходився бризкати, доки в ямці не лишилося нічого, крім купки піни. Щось він не побачив нічого, що б нагадувало флешку. Це означало, що в справі з Жульком він був лише наживкою. Отже, Пол брехав, а Карлотта мала рацію. Він ніколи не зможе повернутися додому.

Він попросив водія таксі відвезти його до набережної Малекон. Пішов уздовж еспланади, прикриваючи очі від сонця і поглядаючи на північ, у бік Кі-Вест. Той був занадто далеко, щоб його побачити, але Пфефферкорн уявив, ніби щось бачить.

Глава сто чотирнадцята

иття тривало.

Він сів на літак до Канкуна. Переночував у мотелі і з першим автобусом виїхав з міста. Вийшов у першому-ліпшому селі, пройшовся. Переночував у мотелі і повернувся на іншому автобусі. Наступного дня зробив те ж саме. І через день. Він майже не залишався на одному місці понад двадцять чотири години. Їв, коли був голодний, спав, коли втомлювався. Відпустив бороду. Волосся росло усюди, крім шраму на верхній губі.

Якось увечері він ішов від автобусної станції до якогось безіменного сільця і почув звуки бійки. Пішов подивитись. На брудній алеї пара хуліганів грабувала стару жінку, приставивши до її горлянки ножа. Пфефферкорн розім’яв руки. Зламана нога іще не гнулася. Це трохи заважало. З іншого боку, тепер він був стрункішим і сильнішим. М’язи і кістки.

Стара кричала, опиралася і чіплялася за сумочку.