Розділ «Сім: Deus Ех Machina (Бог із машини) »

Центром життя будь-якого мексиканського села була височенна церква. Його село не було винятком. Серед інших завдань Пфефферкорна було підмітання, натирання стільців, прибирання будинку пастора, покупки і допомога в приготуванні їжі. Він багато чого навчився. Якщо розбивалася лампочка, він міг викрутити її без сирої картоплі. Якщо потрібно було полагодити стілець, він міг підкрутити ніжку.

Головним його обов’язком було доглядати за дзвіницею. Він проганяв птахів і кажанів. Зчищав те, що від них лишалося. Змазував завіси. Міняв мотузки. Робота була важкою, але пізніше, коли він читав чи прогулювався, чув, як відбивають години. Те, що зайнятим людям здається єдиною довгою нотою, треноване вухо сприймає як неймовірне поєднання тонів і півтонів. Знання того, що і він зробив свій маленький внесок у цю красу, давало йому відчуття значущості, що тривало ще довго після того, як закінчували дзвонити дзвони.

За свою роботу він отримував кілька песо, їв двічі на день і міг спати в переробленому сараї. Сарайчик був невеликий, шість на дев’ять, із земляною підлогою і сіткою на вікнах, яка затримувала більшість великих комах. Він засипав під шум океану і прокидався від квоктання курчат, що бігали по двору. На паркані часто сиділи чайки і пелікани, їхні силуети дивно виділялися на тлі неба. Влітку він спав голим. Узимку падре давав йому кілька додаткових ковдр, а брат Мануель накривав дах толем. Про всяк випадок, щойно починали збиратися хмари, вони відключали подовжувач. Тому Пфефферкорн завжди тримав під рукою ліхтарик. На цвяшку висіла запасна сорочка. Підкоряючись традиціям своїх предків, він крадькома зняв розп’яття. Місця якраз вистачило для койки і — на підлозі вздовж стіни — для бібліотеки, яка постійно поповнювалася.

Першого числа щомісяця він переводив гроші книготорговцю в Сан-Дієго. Рівно через три тижні отримував пакунок на ім’я Артуро Пімієнта. Поштові витрати поглинали майже всі його гроші. Але він не заперечував. На що іще він їх витрачатиме? Чотирьох книжок у м’яких обкладинках вистачало для неквапливого читання протягом цілого місяця. Одна була класичним романом, який він завжди хотів прочитати, але ніколи не знаходив для цього часу. Другу вибирав продавець. Йому подобалася сучасна проза, що отримувала схвальні відгуки у виданнях з перевіреною репутацією. Третя і четверта завжди були різними. Йому подобалися біографії, історія, популярна наука. Цього місяця, перед Різдвом, він обрав трилер для брата Мануеля, який вивчав англійську і «Силу і славу» Ґрема Ґріна, яку хотів перечитати, а потім віддати падре.

Він лишив продукти на кухні і пішов до свого сарайчика. Повісив капелюха, скинув черевики, сів на ліжко, поклав пакунок на коліна і пригладив пальцями бороду. Він іще не готовий попрощатися з приємним відчуттям очікування. Покрутив пакунок у руках. Той був товщим, ніж звичайно, натякаючи на наявність п’ятої книги, в твердій обкладинці.

У нього уже склався ритуал. Він починав з обкладинки. Якщо там був малюнок, він аналізував його, як витвір мистецтва: структура, перспектива, динаміка. Якщо дизайн був абстрактним, він оцінював кольорову гаму. Чи вона відповідає змісту? Доведеться почекати, щоб дізнатися. Далі він читав інформацію на обкладинці, шукаючи прихований зміст. Уголос читав анонси, з теплотою глузуючи над екстравагантними порівняннями. Переходив до титульного аркуша, починаючи з інформації Бібліотеки Конгресу. Він захоплювався їхнім акуратним розподілом. Читав біографію автора, вбирав у себе імена, заклади, міста, нагороди. Голосніше за все промовляли пропуски. Якщо письменник закінчив престижний коледж, і лише через десять років видав цей, перший роман, Пфефферкорн робив висновок, що це десятиріччя було сповнене відмов. Деякі письменники заявляли про свої гучні ступені, немов намагаючись пояснити, чому на створення роману пішло стільки часу. Інші перетворювали на фетиш свою боротьбу, хвалилися часом, проведеним за кермом таксі, рознесенням піци, на кухні ресторану чи в кур’єрській службі. Усім хотілось створити враження, що письменство — їхнє покликання. Пфефферкорн їх розумів і вибачав.

Він роздивлявся фото, на якому автор намазував тост або чекав біля кабінету лікаря. Уявляв собі, який він або вона брат, сестра, коханець, учитель, друг. Уявляв, як автор телефонує своєму агентові і ділився наполовину окресленим сюжетом, який ні для кого, крім нього, не мав ніякого сенсу. Уявляв розчарування, що відчував автор, коли розумів — укотре,— що сюжет у голові — це одне, але для того, щоб тебе зрозуміли інші, потрібно сісти і писати, переписувати, працювати і працювати. І розчарування від того, що історія завжди виходить не такою, якою він її уявляв. Писання — неймовірна праця. Багато хто бачив книги як продукцію, яка поступає безпосередньо з топографії, де її друкують на гігантських автоматах. Пфефферкорн знав більше. Книжки пишуть люди. А люди недосконалі. Саме їхня недосконалість і робить книги вартими того, щоб їх прочитали. Сила процесу втілення недосконалості на папері починає працювати в зворотному напрямку, підносячи автора. Книга — це м’яка машина, що робить свого творця богом. Це неможливо, але відбувається щодня.

Писання — неймовірна праця, думав Пфефферкорн. А читання — іще неймовірніше. Хіба може хтось читати по-справжньому, читати мужньо, читати зі співчуттям і без страху? Хтось може? Забагато способів зрозуміти, забагато порожнин між словом і його значенням, бездонна прірва недоречних симпатій.

Глава сто вісімнадцята

а книжці в твердій обкладинці був червоний штамп бібліотеки із золотими літерами. Порушуючи традиції, він одразу ж перейшов до останньої сторінки.

Хотілося відчути розчарування, але в розчаруванні була обіцянка несподіванки, і він наперед сформулював чітке уявлення, чого можна очікувати. У фіналі народної поеми «Василій Набочка» цар помирав ще до того, як протиотрута почала діяти, а убитий горем князь Василь відмовлявся від трону, роздавав землі народу і починав жити як звичайний селянин, обробляючи поля і пасучи кіз, знайшовши рятунок у фізичний праці, і помирав під деревом на луках Західної Злабії. Найгірший зразок агітки: нескладний, нетерплячий і невмілий. Події надумані, образи туманні, персонажі не прописані.

Пфефферкорн реготав до сліз.

Глава сто дев’ятнадцята

а три дні до Різдва він здійснив паломництво. Автобус висадив його в пильному селі за тридцять миль на південь. Він відвідав ринок і площу. Помилувався портретами. З гордістю відзначив, що дзвони тут не в такому гарному стані, як у нього.

Перевірив, чи за ним ніхто не стежить.

Зайшов до бару і знайшов телефон-автомат.

Вставив картку.

Набрав номер.

Перший дзвінок.

Другий дзвінок.