Розділ «Сім: Deus Ех Machina (Бог із машини) »

Чотири і п’ять. Білл не ворухнувся. Продзвонили вшосте. Сім. Вісім. Білл не ворушився. Дев’ять. Пфефферкорн зробив крок до океану. Відчув на собі погляд Білла. Десять. Витягнув руки. Одинадцять. Напружив ноги. Дзвін пролунав у дванадцятий раз, і він опустив ногу у воду.

— Арте! — гукнув Білл.

Пфефферкорн ішов до припливу. Дзвони замовкли, але луна лишилася.

— Арте, повернись!

Вода досягла колін.

— Арте!

Небо було високим і порожнім. Обрій витягнувся в пряму лінію. Пфефферкорн посміхнувся другові і крикнув, заглушаючи хвилі:

— Нехай це буде найкраща книга!

Пфефферкорн обійняв море.

Глава сто двадцять перша

ін через силу плив, не обертаючись назад. З берега до нього донеслися крики і сплески. Врешті-решт вода перестала опиратися, крики і сплески затихли, він лишився один. Він плив. Плив за виступ скелі. Легені пекло. Ноги заніміли. Він плив повз човни рибалок. Плив, доки все і всі зникли, лише тоді зупинився. Перевернувся на спину і довірився хвилям, віддався безмежному морю. Його підхопила течія.

Він уважав, що потоне. Але не потонув. Гойдався на хвилях. Вода заливала груди, потрапляла у вуха. Солона вода хлюпала в очі, немов сльози текли в зворотному напрямку, немов він вбирав у себе весь смуток світу. Хотілося пити. Минуло кілька годин. Сонце піднялося, а потім опустилося, як бомба уповільненої дії. Небо перетворилося на собор. Настала ніч. Над ним пропливали сузір’я. Сонце піднялося і почало пекти його, немов хотіло покарати. Шкіра на обличчі стала дуже вразливою. Вкрилася пухирями, але він продовжував гойдатися на хвилях, і наступного дня жага пропала. Шлунок злипся. Він відчував себе заспиртованою тваринкою, важкою і легкою одночасно. Він подолав біль. Він гойдався під місяцем. Спливав час. Сонце піднімалося і падало, піднімалося і падало. Одяг роз’їло. Він лежав на воді, голий, як немовля. А тоді почав змінюватися. Спочатку змінилося сприйняття. Він перестав відчувати тіло. І то було сумно, немов прощання зі старим другом. Але на нього чекала втіха. Він отримав нові відчуття, все стало більшим за нього. Він відчував атмосферу як ковдру. Крен пропливаючого судна. Лоскотання водоростей. Шелестіння зграйки сардин. Сопіння акул. Жорстке пір’я крил бакланів. Він почав чути нові звуки. Підслуховував китів. Дізнавався таємниці фантомів-камбал глибоко внизу. Немов він став ключем, що відмикає саме життя. Він віддався цим відчуттям. Витяг руки і ноги, немов запрошував життя до себе. Першими припливли водорості. Оселилися на спині і ногах. До них приєдналися молюски. Він відростив вуса з мідій. Потім з’явилася корона з уламків дерева і сміття. Від кінчиків пальців простяглися делікатні ниточки морської трави. Він продовжував рости. На спині і плечах виросли коралові міста, що притягували до себе черв’яків і ракоподібних, анемони і рибок-клоунів, губанів, спинорогів і зебрасомів. За пупок чіплялися краби. Під пахвами згорнулися вугрі. Він перейшов до іншої категорії. Став субстратом. Мінеральні останки збиралися між пальцями рук і ніг. Піднімалися вздовж гомілок. Зв’язали йому ноги. Він затвердів. Розпластався. В ньому утворилися порожнини, бухти і затоки. Пілоти літаків, що пролітали у височині, почали вважати його мілиною. Він почав притягувати припливи. На грудях зібралася мінеральна речовина, утворивши родючий ґрунт. Кокосовий горіх, який прибило до його живота, розколовся, і з нього виросла пальма. Альбатрос упустив із дзьоба зернята. Він укрився дикими квітами.

Коли вітер змінився, його понесло до берега, і він гойдався на хвилях, як велика дружня рука. Першими його помітили рибалки. Помітили його природну красу. Новини розлетілися в усі боки. Геологи почали сперечатися, до якої категорії його віднести. Здавалося, що йому зручно так дрейфувати між світами. Туристична агенція почала влаштовувати екскурсії для бажаючих на нього подивитись. Щоб запобігти ерозії, вони обмежили кількість людей. У групі було не більше двадцяти осіб. Його більше не було видно, лишилися тільки очі, що дивилися із землі, зі штучного ґрунту, який складався з багатьох шарів, деякі були живі, інші — вже мертві. Люди дивилися на ці очі і питали, чи це він. І приходила відповідь: так. Тоді вони розстилали простирадла і влаштовували пікніки. Загоряли на його берегах. Діти будували замки і гралися з його хвилями. Повз них пропливали дельфіни, вистрибуючи з вод. Усі чудово проводили час.