Розділ 7

— Ади на ї. Сонцем спалена, покалічена, запилена. Усе ще п’є, гиби губка, а голодна така — що страх. Кажу вам, зі сходу вна причалапала. Крізь Корат перейшла. Пательнею.

— Баїш! На Пательні ніц не виживе. Вна із заходу йшла, від гір, річищем Сухака. Єлі по краю вна Пательню зачепила, але й того було доста. Як ми знайшли ї — то впала вже й без духу лежала.

— На заході пустеля також милями тягне си. Тож звідки вна йшла?

— Не йшла, а їхала. Хтозна, як здалеку. Біля неї сліди копит були. Мусив кінь ї у Сухаку скинути, тому вна оббита, у синцях.

— Чом вна така для Нільфгарду важлива, ото мие цікаво? Гий нас префект у пошуки послав, метикувалем, може, якась цна шляхетка згубилася. А ця? Звичайна бриднуля, помело подерте, а до того ж німота очманіла. Ото не знаю, Скиглику, чи ту що тре’ знайшлисме…

— Вна то. Й аж ніяк не є звичною. Звичну неживою знайшли бих.

— Та небагато ся їй залишало. Виходить, дощ ї врятував. Зараза, та май старші діди дощу на Пательні не пам’ятають. Хмари Корат завжди оминають… Навіть як у долинах дощить, тамко ані крапелька не спаде!

— Ади на неї, як хльоцає. Гейби тиждень у роті ніц не мала… Гей ти, шелепа! Чи солонинка смакує? Хлібець сухий?

— По ельфійську питай. Або по нільфгардську. Вона людську не розуміє. То ельфій послід якийсь…

— То дуринда, недоїда. Як я ї вранці на коня саджав, то наче саджав ляльку дерев’яну.

— Та чи очей не маєте, — блиснув зубами той, кого називали Скигликом, потужний і лисуватий. — Що ви за Хвати такі, кедь у ї не розібрали си ще! Ані глупа вна, ані немовна. Удає токмо. Ото дивна й хитра пташина.

— А чом вна для Нільфгарду важна така? Нагороду си обіцяли, патрулів повсюду нагнали… Чом?

— Того не вєм. Айбо якщо бих ї добряче розпитати… Канчуком — та по спині… Ха! Бачки, гий вна на мене глянула? Все вна розуміє, слухає уважненько. Гей, дівко! Я — Скиглик, слідопит, що ся Хватом зве. А ото, глянь-но сюди, ото нагайка, що ся канчуком зве! Мила тобі шкіра на спині? То кажи відразу…

— Досить! Мовчати!

Гучний, різкий наказ, що не передбачував навіть тіні опору, пролунав від другого вогнища, біля якого сидів рицар зі своїм зброєносцем.

— Нудитеся, Хвати? — грізно запитав рицар. — То гайда до роботи! Коней спорядіть! Обладунок та зброю мою почистіть! До лісу по дрова! А до дівчини — зась! Зрозуміли, хами?

— Айно, шляхетний пане Сверсе, — буркнув Скиглик.

Його товариші похнюпилися.

— До роботи! Виконувати наказ!