Розділ 7

— Я аби для певності, аби не здиміла…

— Дупою не крути, — урвав його Веркта, ламаючи хліб. — Хчеш погомоніти, то сідай, простав си як належить. А ту кішасонку, ки твоя воля, хуш за ноги до повали си підвісь. Мені до того стільки діла, як до лайна свинячого. От тільки страшезно це смішно, Скиглику. Для тебе й для префекта твого вна, може, й важливий бранець, але для мене вна застрахана та забита дитина. В’язати ї хочеш? Вна, вір мені, ледь на ногах тримає си, де їй там до втечі. Чого си ти боїш?

— А я скажу, чого си бою, — Скиглик стиснув губи. — Це нільфгардське селище. Нас тута хлібом-сіллю не вітали, а для вашого Щура, казали, вже й паля нагострена. Й у праві вони свойму, бо префект наказ дав, аби захоплених батярів на місці управляти. Гий бранця їм не віддасте, то готові вони й на вас палі обстругати.

— Ова, — сказав товстун із чубом. — Їм тілько гав і лякати, засранцям. А проти нас хай краще й не стають, бо кров їм пустимо.

— Щура ми не віддамо, — додав Веркта. — Наш він, і до Тиффі піде. А барон Люц усю справу із префектом злагодить. А, що бовкати дарма. Сідайте.

Хвати, крутячи пояси з мечами, охоче присіли до столу ніссірів, кричучи до корчмаря і вказуючи на Скиглика як на того, хто платить. Скиглик копняком підсунув табурета до стовпа, шарпнув Цірі за плече, пхнув так, що та впала, ударившись плечем об коліна зв’язаного юнака.

— Тут сиди, — гарикнув. — І не руш си мені, бо гиби суку вибатожу.

— Ти гнидо, — загарчав юнак, дивлячись на нього звуженими очима. — Ти, собако…

Цірі й не знала більшості слів, які вилітали зі злих, скривлених губ юнака, але по змінах, що ставалися із обличчям Скиглика, зробила вона висновок, що мусили то бути слова винятково огидні й образливі. Хват зблід від люті, замахнувся, ударив зв’язаного в обличчя, схопив за довге світле волосся, шарпнув, б’ючи хлопака потилицею об стовп.

— Гей! — крикнув Веркта, підводячись з-за столу. — Що ся воно діє?

— Ікла я йму, Щуру паршивому, повибиваю! — гримнув Скиглик. — Ноги зі сраки вирву, вби!

— Та ходь сюдой і не тре’ морду драти, — ніссір усівся, вихилив одним духом кухоль пива, витер вуса. — Своїм бранцем як хочеш крути, а від нашого — вара. А ти, Кейлі, у крутія не грай. Сиди тихо та починай про ешафот думати, що барон Люц уже наказав у містечку ставити. Список того, що пан кат із тобою на ешафоті вчинить, вже написаний, і, вір мені, лікті три в ньому довжини. Півмістечка вже заклади ставлять, до якого пункту ти витримаєш. Тож бережи сили, Щуре. Я й сам малий грош поставлю, і ся сподіваю, що не підведеш ти й, принаймні, до кастрування витримаєш.

Кейлі сплюнув, відвертаючись, наскільки дозволив ремінь, затягнутий на шиї. Скиглик підтягнув пояс, зміряв зловорожим поглядом Цірі, яка присіла на табурет, а тоді долучився до компанії за столом, лаючись, бо в принесеному корчмарем пивному жбані залишилася вже тільки піна.

— І як ви Кейлі взяли? — запитав, сигналізуючи корчмарю про бажання розширити замовлення. — Та ще й — живого? Бо в те, що інних Щурів посікли, я віри не йму.

— Правду кажучи, — відповів Веркта, критично придивляючись до того, що він оце зараз видлубав з носа, — пощастило нам, та й усе. Сам-один він був. Від шайки відлучив си й до Нової Кузні до дівулі прискакав на нічку. Солтисина взнав, що ми неподалік стоїмо, дав знати. Встигли ми перед світанком, хапнули його на сіннику — ані писнув навіть.

— А з дівкою його усі разом погралисме, — зареготів товстун із чубом. — Як їй Кейлі уночі не задовольнив, то може си не зобижати. Так ми ї вранці задовольнили, що після ані рукою, ані ногою не могла ворухнути!

— Ото ви, скажу, дурні й засранці, — заявив Скиглик голосно й насмішкувато. — Протрахали купу грошви, дурбецели. Замість час на дівку втрачати, тре’ було залізо калити й Щура випитувати, де банда ночує. Усіх ви могли мати, Ґіселера й Рефа… За Ґіселера Варнхагени із Сарди двадцять флоренів рік тому давали. А за оту лахудру, як там її… Містель хіба… За неї префект ще більше дав бих після того, що вна племіннику його вчинила під Дру, як Щури конвой обскубали.

— Ти, Скиглику, — скривився Веркта, — або з народження дурний, або життя важке розум тобі з лоба виїло. Є нас шестеро. Мав я сам-шостим на всю шайку вдарити, чи як? А нагороді нас і так не минути. Барон Люц у льошку Кейлі п’яти пригріє, часу не пожаліє, вір мені. Кейлі все виспіває, сховки їхні видасть і схрони, тоді силою і купою ми поїдьмо, схопимо банду, виберемо, наче раків із сака.

— Ая. Будуть вони чекати. Взнають, що ви Кейлі взяли, — й в інших сховках і очеретах си скриють. Ні, Веркто, тре’ тобі правді в очі глянути: спаскудили ви справу. Розміняли нагороду на бабську дірку. Такі ви й є, знаю вас… тільки дірки в вас на думці.

— Та сам ти дірка! — Веркта вихопився з-зі столу. — Як тобі тре’, то сам за Щурами із геройством своїм лети! Айбо, бач, на Щурів іти, мосьпане пахолок нільфгардський, це не те, що дівку недозрілу хапати!