Розділ 7

— Селище, — сказав один.

— Бачу, — відповів Скиглик.

Вони з’їхали згори, копита коней захрустіли серед високої, спаленої сонцем трави. Скоро вони всі опинилися на вибоїстій дорозі, що вела просто до села, до дерев’яного містка й брами в частоколі.

Скиглик затримав коня, підвівся у стременах.

— Що вно за село? Ніколи тута си не ходили. Ремізе, околиця тобі відома?

— Гейби колись, — сказав Реміз, — звала си та околиця Білою Річкою. Але гий крутанина ся почала, пара тутешніх пристали до повстанців, і тоді Варнхагени з Сарди червоного півня тудой підпустили, людей посікли альбо в неволю погнали. Тепер оде самі нільфгардські осадники тута мешкають, новопоселенці. А село переназвали Ґлисвеном. Ті осадники — люди недобрі, затяті. Кажу вам: тута ми не погуляємо. Їдьмо далі.

— Коням тре’ відпочинок, — запротестував один з Хватів, — та й нагодувати їх тре’. А в мене й самого в кишках грає, гейби орган тамко гудить. Що нам ті новопоселенці, курява одна, дрібнота. Наказом префекта під носом їм махнемо, а префект — як і вони, нільфгардець. Побачте, у пояс нам си кланяти стануть.

— Аги, — буркнув Скиглик, — бачив чи хтось нільфгардця, який у пояс си кланяє. Ремізе, а корчма якась у тому Ґлисвені є?

— Є. Корчму Варнхагени не спалили.

Скиглик розвернувся у сідлі, глянув на Цірі.

— Тре’ ї розв’язати, — сказав. — Не можна, аби хто впізнав ї. Дайте їй опанчу. Й каптур на довбешку… Гей! Куди це ти, бриднуле?

— У кущі мушу…

— От я тобі, падлюка, дам — у кущі! Біля дороги сци! Й пам’ятай: у селі — ані пари з вуст. Не думай, що ти хитра! Кедь писнеш — так горло й переріжу. Ейби я за тебе флоренів не отримам, так і ніхто не отрима.

Вони під’їхали ступою, копита коней застукотіли об місток. З-за частоколу відразу випірнули постаті осадників зі списами в руках.

— При брамі чатують, — буркнув Реміх. — Цікаво — чом би то?

— Ото й мені цікаво, — відбуркнув Скиглик, встаючи в стременах. — Браму чатують, а від млина частокіл розбебеханий, хоч би й возом їдь…

Вони під’їхали ближче, стримали коней.

— Вітайте, господарі! — крикнув благодушно, хоча й дещо ненатурально, Скиглик. — У добрий час!

— Хто б то? — запитав коротко найвищий з поселенців.

— Ми, куме, військо, — збрехав Скиглик, розсівшись у кульбаці. — По службі його вельможності пана префекта з Амарілло.