Розділ 7

— А щоби йму так миша поперек горла встала!

— Чого? — обернувся Скиглик.

— Кіт. Гиби смола чорний. Дорогу перебіг, тьфу-тьфу.

— Та й грець із ним, — Скиглик поглянув навколо. — Гляньте токмо, яка пустеля. Але ж я через пухирі бачу: сидять людиськи по хатам, слідкують. А ото, з-за тамтих воріт, і сулиця блиснула.

— Баб пильнують, — засміявся той, хто зичив коту проблеми із мишою. — Ніссіри ж у селі! Чули, що кметь балакав? Видко було, що не раді вони ніссірам.

— І не дивина. «Вір мені» й кумпанія йго ані сукні не пропустить. Ех, дограють си вони ще, ті панове ніссіри. Барони їх «Сторожею Порядку» звуть, за те й платять їм, аби ті лад стерегли, шляхи пильнували. А крикни хлопу над вухом: «Ніссір!» — то побачиш, як і ноги собі від страху пообсирає. Айбо воно до часу, до часу. Ще одне телятко заріжуть, ще одну дівку спортять — і візмуть їх хлопи на вили, от побачите. Бачилисте тих, біля воріт, які мордяки там завзяті? Це ж нільфгардські поселенці. Із ними жартів зась… Ха, а оде й корчма…

Підігнали коней.

У корчми був трохи запалий, порослий мохом дах. Стояла вона на певній віддаленості від хат і господарських споруд, утім, визначаючи центральну точку усього огородженого кривим частоколом поселення, місце перетину двох доріг, що проходили через село. У тіні єдиного навколо дерева була конов’язь, загорожа для скотини й окрема для коней. У тій останній стояло вже п’ять чи шість нерозсідланих скакунів. Перед дверима, на східцях, сиділо двоє типів у шкіряних куртках і гостроверхих хутрових шапках. Обоє голубили біля грудей глиняні кухлі, а між ними стояв полумисок, повний обгризених кісток.

— Що за одні? — крикнув один з типів, як побачив Скиглика й його компанію, що сходила вже з коней. — Чого ви тута нишпорите? Геть пішли! Зайнята корчма, іменем закону!

— Та не каркай, ніссіре, не каркай, — сказав Скиглик, стягаючи Цірі з сідла. — А двері ширше відкрий, ми усередину хочемо. Твій командир, Веркта — то знайомий наш.

— Не знаю вас!

— Бо молокосос ти! А я і «Вір мені» разом служилисме ще за давніх часів, доки Нільфгард тута настав.

— Ну як так… — завагався тип, відпускаючи руків’я меча. — Входьте. Мені-то воно все ’дно…

Скиглик штурхнув Цірі, другий Хват схопив її за комір. Увійшли всередину.

Усередині було темно й душно, пахло димом і печенею. Корчма була майже порожньою — зайнятим був лише один зі столів, що стояв у смузі світла, яке протискувалося крізь віконце, затягнуте риб’ячими пухирями. Сиділо біля нього кілька чоловіків. У глибині, біля пічки, крутився корчмар, побрязкуючи горнятками.

— Чолом панам ніссірам! — гримнув Скиглик.

— Ми не чолом з першим-ліпшим волом, — гарикнув один з компанії під вікном, спльовуючи на підлогу. Другий жестом стримав його.

— Тихцем, — сказав. — То свої хлопи, не впізнаш? Скиглик і його Хвати. Вітаю, вітаю!

Скиглик розпромінився і рушив у напрямку столу, але затримався, побачивши, як товариші його втупилися у стовп, що підтримував стропила даху. Під стовпом на табуреті сидів худорлявий світловолосий молодий хлопак, дивно напружений і вигнутий. Цірі побачила, що неприродна позиція випливає з факту, що руки хлопця викручені назад і зв’язані, а шию притримує біля стовпа шкіряний пояс.

— А най мене короста обсипле, — голосно зітхнув один із Хватів, той, що тримав Цірі за комір. — Тільки-но глянь, Скиглику! Це ж Кейлі!