Розділ 7

— Кейлі? — Скиглик схилив голову набік. — Щур Кейлі? Бути не може!

Один з ніссірів за столом, товстун із волоссям, стриженим у мальовничий чуб, розсміявся горлово.

— Може, — сказав, облизуючи ложку. — То Кейлі, власною паршивою особою. Недарма на світанку вставалисме. Отримаймо за нього, ачей, з півкопи флоренів доброю імперською монетою.

— Кейлі зацапали, йой, — нахмурився Скиглик. — Значиться, вірно нільфгардський кметь балакав…

— Тридцять флоренів, псяча його мати, — зітхнув Реміз. — Чимала грошва… Платить барон Люц із Тиффі?

— Вірно, — підтвердив другий ніссір, чорноволосий і чорновусий. — Вельможний барон Люц з Тиффі, наш пан і добродій. Щури йго економа на гостинці пограбали, то він затявся у злості й нагороду визначив. І це ми, Скиглику, нагороду ту візьмемо, вір мені. Ха, тільки гляньте, хлопи, як він си надув! Не до смаку йму, що ми то, а не він Щура цапнув, хоча і йму префект банду вистежувати наказав!

— Хват Скиглик, — товстун із чубом вказав ложкою на Цірі, — також щось хватнув. Бач, Веркто? Діваха якась.

— Бачу, — чорновусий блиснув зубами. — Що, Скиглику, біда тебе так придавила, що дітей крадеш для викупу? Що воно за бруднуля?

— Тобі до того — зась!

— Ач, який срогий, — засміявся той із чубом. — Ми тілько си упевнити хочемо, що воно не дочка твоя.

— Його дочка? — засміявся Веркта, той, із чорним вусом. — Та де там! Аби дочку сплодити, треба ж яйця мати!

Ніссіри вибухнули сміхом.

— Та ржіть, ржіть, довбешки баранячі! — крикнув Скиглик і надувся. — А тобі, Веркто, так скажу: ще й тиждень не мине, а си здивуєш, про кого голосніше мовлено: про вас і Щура вашого, чи про мене й те, що я зробив. І побачимо, хто щедріший: барон ваш чи імператорський префект в Амарілло!

— Та можеш у дупу мене поцілувати, — презирливо заявив Веркта й повернувся до сьорбання юшки, — разом із твоїм префектом, твоїм імператором й усім Нільфгардом, ото я тобі скажу. Й не надувай си. Знаю я, що Нільфгард уже тиждень якусь дівку гонить — аж курява дорогами йде. Знаю, що нагорода за ниї є. Айбо хрін там воно мені цікаво. Я вже префектові й нільфгардцям прислугуватися не бажаю, пес із ними. Я зара’ в барона Люца служу, під ним одним ходжу, й не під ким більше.

— Барон твій, — харкнув Скиглик, — замість тебе руку нільфгардську цьомкає, чоботи нільфгардські лиже. Тому й ти не мусиш, тому й гадати тобі легко.

— Не надимай си, — сказав примирливо ніссір. — Не проти тебе мовлю, вір мені. Що ти дівку, що ї Нільфгард шука, знайшов — добре, радий я бачити, що нагороду ти візьмеш, а не ті засрані нільфгардці. А те, що префектові служиш? Ніхто собі панів не обирає, то вони обирають, чи не так? Ну ж бо, сідайте із нами, вип’ємо, як вже трафила си зустріч.

— Айно, чом ні, — погодився Скиглик. — Дайте тілько спершу шматок віжки. Прив’яжу дівку до стовпа коло вашого Щура, добре?

Ніссіри рикнули сміхом.

— Бачте на нього, пострах пограниччя! — зареготав товстун із чубом. — Збройна рука Нільфгарду! Зв’яжи ї, Скиглик, зв’яжи, та тугіше! Айбо ланцюг тре’ залізний, бо віжки ту твій важний бранець розірве та морду тобі натовче, перед тим як гайне відци. Грізно виглядає, ажно дрижаки по шкірі!

Навіть товариші Скиглика пхикнули стлумленим сміхом. Хват почервонів, крутнув пояс, підійшов до столу.