Розділ 6

Розбудила її спека. Спека, що, наче катівське залізо, палила її шкіру й привела до тями.

Не могла вона поворухнути головою, ту щось тримало. Шарпнулася і завила від болю, відчуваючи, як лопається і рветься шкіра на скроні. Розплющила очі. Камінь, на який спиралася головою, був брунатним від застиглої і засохлої крові. Вона обмацала скроню, відчула під пальцями твердий зашкарублий струп. Струп був приліплений до каменю, відірвався від нього від руху голови й тепер підтікав кров’ю та сукровицею. Цірі відкашлялася, харкнула, виплюнула пісок разом із густою липкою слиною. Вона підвелася на ліктях, потім усілася, роззирнулася навколо.

Звідусіль оточувала її кам’яниста, брунатно-червона, потята ярами та ущелинами рівнина, що де-не-де здіймалася кам’яними купками чи валунами дивних форм. Над рівниною, високо, висіло велике, золоте, розпалене сонце, насичуючи жовчю усе навкруги, спотворюючи виднокрай сліпучим блиском і тремтінням повітря.

Де я?

Вона обережно доторкнулася до розбитої, напухлої скроні. Боліло. Дуже боліло. Ото я добряче беркицнулася, здогадалася вона, по землі проїхалася тільки так. Раптом помітила розірваний, розшарпаний одяг і відкрила нові осередки болю — на крижу, у спині, на плечі, на стегнах. При падінні пил, гострий пісок та камінці дісталися усюди — у волосся, у вуха, рота, але й в очі, що тепер сльозилися та пекли. Горіли долоні та лікті, роздерті до живого м’яса.

Акуратно й потроху вона розпрямила ноги й застогнала знову, бо ліве коліно відізвалося на те тупим тягнучим болем. Обмацала його крізь неушкоджену шкіру штанів, але набряку не відчула. При вдихах відчувала зловісне поколювання у боці, а щойно спробувала нахилити тулуб, то мало не скрикнула, прошита гострим спазмом, що відбився внизу спини. Ото я побилася, подумала вона. Але, сподіваюся, що нічого собі не поламала. Якби я поламала кістки, було б гірше. Я ціла, просто трохи побилася. Зможу встати. Й устану.

Потихеньку, ощадними рухами вона змінила позу, незграбно стаючи навколішки й намагаючись поберегти забите коліно. Потім устала навкарачки, стогнучи, крекчучи й шиплячи. Врешті, через час, що здався їй вічністю, вона підвелася. Тільки для того, щоб відразу важко звалитися на камня, бо запаморочення затьмарило їй очі й миттєво підкосило ноги. Відчувши різкий приступ млості, вона лягла на бік. Розпечене каміння пекло, наче розжарене вугілля.

— Не встану… — захлюпала вона. — Не зумію… Спечуся на цьому сонці…

У голові пульсував тупий, тягнучий, непоступливий біль. Кожен рух призводив до того, що біль підсилювався, тож Цірі рухатися припинила. Закрила голову рукою, але біль скоро став таким, що витримати його виявилося несила. Зрозуміла, що мусить від нього втікати. Перемагаючи обезвладнювальний опір побитого тіла, мружачи очі від різкого болю у скронях, вона навкарачки поповзла в бік більшого каменю, який вітри висікли в формі дивного гриба, чий безформний капелюх давав трохи непевної тіні. Згорнулася у клубок, кахикаючи і шморгаючи носом.

Лежала довго, поки сонце, пройшовши небосхилом, знову не дістало її полум’ям, пролитим з неба. Вона пересунулася на другий бік каменю, лише для того, щоб пересвідчитися: воно не мало сенсу. Сонце стояло в зеніті, кам’яний гриб практично не давав уже тіні. Вона притиснула долоні до скронь, а ті рвалися від болю.

Розбудили її дрижаки, що били усім її тілом. Вогниста куля сонця втратила сліпучу золотистість. Тепер, ставши вже нижче, висячи над зубчастими, пошарпаними скелями, стала вона помаранчевою. Спека помітно зменшилася.

Цірі важко сіла, роззирнулася навколо. Головний біль стих, припинив засліплювати. Вона обмацала голову й пересвідчилася, що сонце спалило й висушило струп на скроні, перетворивши його на тверду слизьку шкарлупу. Втім, усе ще боліло в неї все тіло: здавалося, що немає на ньому живого місця. Вона відхаркнула, скрегочучи піском на зубах, спробувала сплюнути. Безрезультатно. Сперлася спиною на грибоподібний камінь, усе ще гарячий від сонця. Нарешті припинило палити, подумала вона. А тепер, як сонце схилилося на захід, можна витримати, та скоро настане…

Настане ніч.

Вона здригнулася. Де я, клятий дияволе, зараз є? Як я маю звідси вийти? Й куди? В який бік я маю йти? А може, не рухатися з місця, може, чекати, поки мене знайдуть? Адже стануть мене шукати. Ґеральт. Йеннефер. Адже не залишать мене саму…

Знову вона спробувала сплюнути, й знову не вийшло. Й тоді вона зрозуміла.

Спрага.

Пам’ятала. Як вже втікала, відчувала спрагу. Біля луки сідла чорного коня, на якому вона мчала до Вежі Чайки, була дерев’яна фляга, вона це точно пам’ятала. Але тоді не могла вона ту ані зняти, ані відчепити, не мала часу. Й тепер фляжки не було. Нічого не було. Нічого, окрім гострого розжареного каміння, окрім струпу, що стягував шкіру на скроні, окрім болю у тілі й у пересохлій горлянці, яку вона не могла змочити навіть слиною.

Я не можу тут залишатися. Я мушу піти й знайти воду. Якщо я не знайду воду, я загину.

Вона спробувала піднятися, ранячи пальці об кам’яний гриб. Устала. Зробила крок. І зі скавчанням звалилася навкарачки, скрутилася у сухому блювотному спазмі. Відчула корчі й запаморочення такі великі, що їй знову довелося набувати лежачої позиції.