Розділ 5

— На край лісу. Збирайся, час і тобі.

— Ґеральте, мить тому я розмовляв із дріадою. Вона говорила загальною без акценту й сказала мені…

— Жодна з цього загону не говорить загальною без акценту. Тобі приснилося, Любистку. Це — Брокілон. Тут усяке може приснитися.

На краю лісу чекала на них самотня дріада. Любисток відразу її упізнав — була це та, із зеленкуватим волоссям, яка серед ночі принесла їм світло й хотіла вмовити його співати далі. Дріада підвела руку, наказуючи їм зупинитися. У другій руці тримала лук зі стрілою на тятиві. Відьмак поклав долоню на плече трубадура й міцно стиснув.

— Щось діється? — прошепотів Любисток.

— Авжеж. Стій тихо й не рухайся.

Густий туман, що лежав у річищі Стрічки, тлумив звуки, але не настільки, щоб Любисток не почув плюскіт води й пофоркування коней. Через річку йшли вершники.

— Ельфи, — здогадався він. — Скойа’таелі? Втікають до Брокілону, вірно? Ціле командо…

— Ні, — буркнув Ґеральт, вдивляючись у туман. Поет знав, що зір і слух відьмака неймовірно швидкі й чутливі, але не міг відгадати, оцінює він зором чи слухом. — Це не командо. Це те, що від командо залишилося. П’ятеро чи шестеро кінних, три вільних коня. Побудь тут, Любистку. Я піду туди.

— Gar’ean, — сказала, застерігаючи, зеленоволоса дріада, піднімаючи лук. — N’te va, Gwynbleidd! Ki’rin!

— Thaess aep, Fauve, — несподівано різко відповів відьмак. — M’aespar que va’en, ell’ea? Прошу, стріляй. Якщо ні — то стули пельку й не намагайся мене лякати, бо мене вже нічим не можна налякати. Я мушу порозмовляти із Мільвою Баррінг і зроблю це, подобається воно тобі чи ні. Залишся, Любистку.

Дріада опустила голову. Лук — також.

З туману випірнуло дев’ять коней, і Любисток побачив, що насправді лише шість із них несли вершників. Помітив фігури дріад, які виходили із хащів і йшли назустріч. Зауважив, що трьом вершникам довелося допомагати спускатися з коней і треба було їм допомагати, аби вони зуміли піти в бік рятівних дерев Брокілону. Інші дріади, наче духи, промайнули крізь вітролом і берег, зникли в тумані над Стрічкою. З протилежного берега пролунав крик, іржання коней, плюскіт води. Поету також здалося, що він почув свист стріл. Але в цьому впевненим не був.

— Переслідували їх… — пробурмотів.

Фауве повернулася, стискаючи долоню на перехваті луку.

— Ти співай таку піснь, taedh, — гарикнула. — N’te shaent a’minne, не про Еттаріель. Кохання — ні. Не час. Зараз час убивати, так. Така піснь, так!

— Я, — пробурмотів він, — не винен у тому, що діється…

Дріада хвильку мовчала, дивлячись убік.

— Я теж ні, — сказала й швидко відійшла в гущавину.

Відьмак повернувся десь за годину. Вів двох осідланих коней — Пегаса й гніду кобилу. Чепрак кобили був у крові.