Розділ 5

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Мабуть, зсунула їх служниця під час прибирання. Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина із очима, повними страху перед тим, що насувалося. Звичайна людина, загублена в часах погорди. Звичайна людина, що шукає надії і впевненості в завтрашньому дні в неї, чародійки…

Звичайна людина, довіру якої вона не виправдала.

З вулиці долинав звук кроків, стукіт важких солдатських чобіт. Тіссая де Фрьес навіть не здригнулася, не повернула голови до вікна. Було їй байдуже, чиї то кроки. Королівські солдати? Прево із наказом про арешт зрадниці? Наймані вбивці? Кати Вільгефорца? Їй було байдуже.

Кроки стихли удалині.

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила серветку так, щоб кутик її був рівно посередині й був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Зняла із зап’ястка золоті браслети й рівненько склала їх на розгладженій серветці. Глянула критично, але не знайшла ані найменшої помилки. Все лежало рівно, впорядковано. Так, як лежати мало.

Вона відсунула шухляду комода, вийняла звідти короткий ніж із кістяним руків’ям.

Обличчя її було гордовитим і нерухомим. Мертвим.

У будинку було тихо. Так тихо, що чути було, як на стіл спадає пелюстка зів’ялого тюльпана.

Сонце, червоне, наче кров, повільно падало за дахи будинків.

Тіссая де Фрьес усілася у кріслі біля столу, задмухала свічку, ще раз поправила перо, що лежало поперек листа, й перерізала собі вени на зап’ястках обох рук.

Виснаження від цілоденної подорожі й навали вражень далося взнаки. Любисток очуняв і зрозумів, що, схоже, заснув під час розповіді, захропів на половині слова. Він ворухнувся і мало не скотився з купи хмизу — Ґеральт уже не лежав поряд і не урівноважував лігвище.

— На чому… — він відкашлявся, усівся. — На чому-то я зупинився? Ага, на чародіях… Ґеральте? Де ти?

— Тут, — сказав відьмак, ледь помітний у мороці. — Продовжуй, прошу. Власне, ти мав мені розповісти про Йеннефер.

— Послухай, — поет чудово знав, що про згадану особу він не мав ані найменшого наміру навіть згадувати. — Я справді нічого…

— Не бреши. Я тебе знаю.

— Якщо ти так добре мене знаєш, — занервував трубадур, — то задля якої холери вимагаєш, аби я говорив? Ти знаєш мене як облупленого, тож мав відати й те, чому я промовчав, чому не повторюю почутих пліток! Мав ти також здогадатися, які то плітки й чому я хочу тебе від них уберегти!

— Que suecc’s? — одна із дріад, які тут спали, підскочила, пробуджена його підвищеним голосом.

— Вибач, — тихо сказав відьмак. — Ти — також.

Зелені ліхтарики Брокілону вже згасли, тільки деякі ще слабо тліли.

— Ґеральте, — перервав мовчанку Любисток. — Ти завжди стверджував, що стоїш осторонь, що тобі — байдуже… Вона могла в те повірити. Вірила в те, коли разом із Вільгефорцом почала ту гру…