Розділ 5

— Того замало, Маргаритко. Все ще замало. Ми знизили тон. Ще донедавна ми хвалилися, що зіпхнемо людей до моря, з-за якого вони прибули. А тепер ми стиснули наші кордони й амбіції до Дол Блатанна…

— Емгир Дейтвен дав нам Дол Блатанна в подарунок. Чого ти очікуєш від мене, Філавандрелю? Я маю жадати більшого? Не забудь, що, навіть приймаючи дари, треба дотримуватися міри. Особливо якщо йдеться про дари Емгира, бо Емгир нічого не дарує задарма. Землі, які він нам подарував, ми мусимо втримати. А сил, які ми маємо, ледь вистачає на утримання Дол Блатанна.

— Відізвемо командо з Темерії, Реданії і Кедвену, — запропонував біловолосий ельф. — Відізвемо усіх скойа’таелів, що воюють із людьми. Ти тепер королева, Енідо, вони послухаються твого наказу. Тепер, коли ми вже маємо наш власний клаптик землі, їхня битва не має сенсу. Їхній обов’язок тепер — повернутися сюди й боронити Долину Квітів. Нехай б’ються як вільний люд, обороняючи власні кордони. Бо зараз вони гинуть, наче розбійники по лісах!

Ельфійка опустила голову.

— Емгир не дає на те згоди, — прошепотіла. — Командо мають битися і надалі.

— Навіщо? З якою метою? — Філавандрель еп Фідаіль різко випростався.

— Я скажу тобі більше. Нам не можна їм допомагати й підтримувати. Це була умова Фольтеста й Генсельта. Темерія і Кедвен будуть терпіти нашу владу над Дол Блатанна, але тільки доти, доки ми офіційно засуджуємо битви білок і розмежовуємо себе й їх.

— Ці діти помирають, Маргаритко. Помирають щодня, гинуть у нерівній боротьбі. Після таємних договорів із Емгиром люди кинуться на командо й роздавлять їх. Це ж наші діти, наше майбутнє! Наша кров! А ти заявляєш мені, що ми маємо від них відмовитися? Que’ss aen me dicette, Enid? Vorsaeke’llan? Aen vaine?

Метелик злетів, затріпотів крилами, полетів до вікна, закрутився у потоках теплого повітря. Франческа Фіндабайр, прозвана Енідою ан Гленною, колись чародійка, а тепер королева Ен Сейдхе, Вільних Ельфів, підвела голову. У її чарівних блакитних очах блищали сльози.

— Командо, — повторила вона глухо, — мусять продовжувати боротьбу. Мусять дезорганізувати людські королівства, утруднювати військові приготування. Таким був наказ Емгира, а я не можу Емгиру суперечити. Пробач, Філавандрелю.

Філівандрель еп Фідаіль глянув на неї, глибоко вклонився.

— Пробачаю, Енідо. Але не знаю, чи пробачать вони.

— Жоден чародій не переосмислив ситуацію заново? Навіть коли Нільфгард убивав і палив в Едірні, жоден з них не кинув Вільгефорца, не доєднався до Філіппи?

— Жоден.

Ґеральт довго мовчав.

— Не вірю, — сказав нарешті, дуже тихо. — Не вірю, аби жоден не відійшов від Вільгефорца, коли справжні причини й наслідки його зради вийшли назовні. Я, як уже всім відомо, є наївним, нерозумним й анахронічним відьмаком. Але я і далі не вірю, щоб у жодного чародія не прокинулося сумління.

Тіссая де Фрьес поставила свій відпрацьований, вигадливий підпис під останньою фразою листа. Після довгих роздумів додала вона ще поруч ідеограму, що означала її справжнє ім’я. Ім’я, якого ніхто не знав. Ім’я, яким вона не користувалася дуже давно. З того часу, як стала чародійкою.

Жайворонок.

Вона відклала перо. Дуже старанно, рівно, точно поперек списаного аркуша пергаменту. Довгий час сиділа нерухомо, вглядаючись у червону кулю сонця, що заходило. Потім устала. Підійшла до вікна. Якийсь час дивилася на дахи будинків. Будинків, у яких саме вкладалися спати звичайні люди, змучені своїм звичайним людським життям і працею, сповнені звичайного людською непокою за долю, за завтрашній день. Чародійка глянула на лист, що лежав на столі. Лист, адресований звичайним людям. Те, що більшість звичайних людей не вміла читати, — не мало значення.

Вона стала перед дзеркалом. Поправила волосся. Поправила сукню. Струсила з пишного рукава неіснуючий пил. Вирівняла в декольте намисто зі шпінелі.