Розділ 5

— А ти що думав? Що на танці, на Зажинки[13]? Переходимо кордон. Завтра на світанку уся Бура Хоругва вирушає. Сотник не казав, у якому строю, але ж наша десятка передом піде, як завжди. Ну, жвавіше, рухайте дупами! А, так, стояти. Зразу скажу, бо потім часу певне не знайдеться. Це не буде звичайна війнушка, хлопи. Якусь дурню новочасну вельможні придумали. Якесь визволання чи якось так. Ідемо не ворога бити, а на ті, ну, наші одвічні землі, із тією, як там її, братерською допомогою. Тож — увага, що скажу: людців з Едірну не чіпати, не грабувати…

— Як то? — роззявив рота Краска. — Як же то: не грабувати? А чим же коней годуватимемо, пане десятнику?

— На кінський прокорм грабувати, а так — ні. Й людей не сікти, халуп не палити, реманенту не нищити… Краска, стули пельку! Це ж не збори якісь, це, мати вашу, військо! Слухати наказу, бо інакше — на шибеницю! Кажу ж: не вбивати, не палити, баб…

Зивік урвав себе, замислився.

— Баб, — закінчив за хвильку, — ґвалтувати тихцем і так, щоб ніхто не бачив.

— На мосту над річкою Дифною, — закінчив Любисток, — вони потиснули один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу й Менно Коегорн, головнокомандувач нільфгардським військом з Дол Анґра. Потиснули один одному руки над скривавленим, помираючим королівством Едірн, запечатуючи бандитський розподіл здобичі. Найогидніший із жестів, які знала історія.

Ґеральт мовчав.

— І раз ми вже про огидності, — сказав за хвильку неочікувано спокійно, — то що там із чародіями, Любистку? Я про тих, із Капітулу й Ради.

— Біля Демавенда не залишився жоден, — почав після мовчанки поет. — А Фольтест усіх, хто йому служив, вигнав з Темерії. Філіппа в Третогорі, допомагає королеві Гедвізі з угамуванням хаосу, що все ще панує у Реданії. Із нею Трісс і ще троє, чиїх імен я не пам’ятаю. Кілька є у Кедвіні. Багато втекло до Ковіру й Генґфорсу. Обрали нейтралітет, бо Естерад Тиссен і Нєдамір, як ти знаєш, були й залишилися нейтральними.

— Знаю. А Вільгефорц? І ті, що його підтримали?

— Вільгефорц зник. Сподівалися, що вигулькне в захопленому Едірні, як намісник Емгира… Але й слід його зник. За ним і за всіма його спільниками. Крім…

— Кажи, Любистку.

— Крім однієї чародійки, яка стала королевою.

Філавандрель еп Фідаіль мовчки чекав на відповідь. Королева також мовчала, дивлячись у вікно. Вікно виходило на сади, які ще донедавна були гордістю попереднього володаря Дол Блатанна, намісника-тирана з Венґерберга. Втікаючи від Вільних Ельфів, які йшли в авангарді військ імператора Емгира, людський намісник зумів вивезти з ельфійського палацу більшість цінних речей, навіть меблі. Але сад він забрати не зміг. Знищив його.

— Ні, Філавандрелю, — нарешті сказала королева. — Це ще завчасно, надто завчасно. Ми не думаємо про розширення наших кордонів, бо поки що ми навіть не впевнені щодо точного їхнього пролягання. Генсельт з Кедвену навіть не думає дотримуватися миру й відійти з-над Дифни. Шпигуни доносять, що він аж ніяк не облишив думку про агресію. Може вдарити по нас у будь-який день.

— Виходить, ми не досягнули нічого.

Королева повільно простягнула руку. Метелик-вітрильник, що залетів у вікно, усівся на її мереживному манжеті, склав і розвів свої прорізані на кінчиках крильця.

— Ми досягнули більшого, ніж могли сподіватися, — сказала королева тихо, аби не сполохати метелика. — Після ста років ми нарешті повернули нашу Долину Квітів…

— Я б її так не назвав, — смутно посміхнувся Філавандрель. — Зараз, як пройшли війська, вона, скоріше, Долина Попелу.

— Ми знову маємо свою власну країну, — закінчила королева, приглядаючись до метелика. — Ми знову — Люд, не вигнанці. А попіл — то добриво. Весною Долина розквітне знову.