Розділ 5

— Ніхто не прийшов Едірну на допомогу? — запитав відьмак, помовчавши. — Адже начебто союзи існували. Договори про взаємну допомогу… Пакти…

— Реданія, — кашлянув Любисток, — у хаосі після смерті Візіміра. Ти знаєш про те, що короля Візіміра вбито?

— Знаю.

— Правління перейняла королева Гедвіга, але в країні безлад. І терор. Полювання на скойа’таелів та нільфгардських шпигунів. Дійкстра шалів по всій країні, ешафоти стали червоними від крові. Дійкстра все ще не може ходити. Носять його в паланкіні.

— Можу уявити. Тебе переслідував?

— Ні. Міг, але не переслідував. Ах, не важливо. У будь-якому разі, Реданія, занурена в хаос, не могла виставити армію на допомогу Едірну.

— А Темерія? Чому король Фольтест із Темерії не допоміг Демавенду?

— Щойно почалася агресія у Дол Анґра, — тихо сказав Любисток, — Емгир вар Емрейс вислав посольство до Визіми…

— До диявола, — просичав Бронібор, дивлячись на зачинені двері. — Про що вони так довго дебатують? Чого Фольтест узагалі принизився до перемовин, чому дав аудієнцію тому нільфгардському псові? Треба було його стратити й відіслати Емгиру голову! У мішку!

— Боги, воєводо, — обурився жрець Віллемер. — Це ж посол! Особа посла свята і недотична! Не годиться…

— Не годиться? Я скажу вам, що не годиться! Не годиться стояти й дивитися, як нападники спустошують країни, із якими в нас союз! Лирія уже впала, а Едірн — падає! Демавенд сам по собі не затримає Нільфгарду! Треба відразу вислати до Едірну експедиційний корпус, треба допомогти Демавендові ударом на лівий берег Яруги! Там мало війська, більшість хоругвів перекинуто до Дол Анґра! А ми тут патякаємо! Замість битися — балакаємо! Й до того ж приймаємо нільфгардського посла!

— Замовкніть, воєводо! — князь Геревард з Елландеру кинув на старого вояку холодний погляд. — Це політика. Треба вміти дивитися трохи далі за кінську голову та кінчик спису. Треба вислухати посла. Імператор Емгир не послав би його до нас без причини.

— Напевне не без причини! — гарикнув Бронібор. — Емгир саме громить Едірн і знає, що коли ми вступимо у війну, а з нами Реданія і Кедвен, то поб’ємо його, викинемо за Дол Анґра, до Еббінгу. Знає, що коли ми вдаримо в Цінтру, то вцілимо в його м’яке черево, змусимо битися на два фронти! Отого він боїться! Тож намагається налякати нас, аби ми не почали вторгнення. Саме з таким, і ніяким іншим завданням приїхав сюди нільфгардський посол!

— Тож належить посла вислухати, — повторив князь. — І ухвалити рішення згідно з інтересами нашого королівства. Демавенд нерозсудливо спровокував Нільфгард — і тепер переживає наслідки. А мені аж ніяк не хочеться умирати за Венґерберг. Те, що діється в Едірні, — не наша справа.

— Не наша? Що ви, диявол вам в дупу, варнякаєте? Те, що нільфгардці — в Едірні та Лирії, на правому березі Яруги, те, що відділяє нас від них лише Магакам, — ви вважаєте за чужу справу? Треба не мати ані крихти розуму…

— Досить цих суперечок, — застеріг Віллемер. — Ані слова більше. Король іде.

Двері зали відчинилися. Члени королівської ради встали, шурхаючи стільцями. Багато стільців були порожніми. Коронний гетьман і більшість командирів були у загонах, у Долині Понтару, у Магакамі й над Яругою. Порожніми були стільці, які зазвичай займали чародії. Чародії… Так, подумав жрець Віллемер, місця, які займали чародії тут, при королівському дворі у Визімі, залишаться порожніми. Хтозна, чи не назавжди.

Король Фольтест швидко пройшов крізь залу, став біля трону, але не всівся, тільки трохи нахилився, спираючи кулаки об стіл. Був дуже блідим.

— Венґерберг в облозі, — тихо сказав король Темерії. — Він буде от-от узятий. Нільфгард нестримно пре на північ. Оточені загони ще б’ються, але це вже нічого не змінить. Едірн втрачено. Король Демавенд утік у Реданію. Доля королеви Меви — невідома.

Рада мовчала.