Розділ «Крихта льоду»

— Що воно має значити, до холери?

Ґеральт зупинився.

— Істредде, — кинув через плече, — не втягуй у це інших. Якщо треба, то повісься на віжках у стайні.

— Ґеральте! — крикнув чародій, а голос його зламався раптом, ударив у вухо фальшивою, злою нотою. — Я не відмовлюся! Вона не втече від мене! Я поїду за нею до Венґерберґа, поїду за нею на край світу, знайду її! Я не відмовлюся від неї ніколи! Знай про це!

— Прощавай, Істредде.

Він зайшов у завулок, уже жодного разу не озирнувшись. Він ішов, не звертаючи уваги на людей, що швидко поступалися йому дорогою, на двері й вікна, що поспішно зачинялися. Не зважав ні на кого й ні на що.

Він думав про лист, який чекав його на заїжджому дворі.

Пришвидшив кроки. Він знав, що в узголів’ї ліжка чекає на нього мокра від дощу чорна постільга, що тримає у кривому дзьобі листа. Хотів прочитати той лист якомога швидше.

Хоча знав його зміст.