Розділ «Крихта льоду»

Не мав кинджала.

Він криво посміхнувся й отримав палкою по голові. Перед очима в нього блиснуло, біль пробив аж до кінчиків пальців.

Він упав, розслаблюючись, не перестаючи посміхатися.

Хтось звалився на нього, притискаючи до землі. Хтось іще — зірвав кошіль у нього з пояса. Він помітив кутом зору блиск ножа. Той, хто сидів у нього на грудях, розірвав йому кубрак під шиєю, схопив за ланцюжок, витягнув медальйон. І одразу випустив його з рук.

— На Бааль-Зебута, — почув він сопіння. — Це відьмак... Характерник...

Другий вилаявся.

— Не мав меча... Боги... Тьфу-тьфу, прокляття, диявол... Гайда звідси, Радгасте! Не торкайся його, тьфу-тьфу!

Місяць на мить просвітив рідкі хмари. Ґеральт побачив одразу над собою худе, щуряче обличчя, малі, чорні, лискучі оченята. Почув тупіт ніг того іншого, що віддалявся, стихав у завулку, звідки смерділо котами й пригорілим жиром.

Чоловік із обличчям щура поволі зняв коліно з його грудей.

— Наступного разу... — Ґеральт почув виразний шепіт. — Наступного разу, коли захочеш закінчити життя самогубством, відьмаче, не втягуй у те інших. Просто повісься на віжках у стайні.

IX

Уночі, мабуть, ішов дощ.

Ґеральт вийшов зі стайні, протираючи очі, вичісуючи пальцями солому з волосся. Сонце, сходячи, блищало на мокрих дахах, золотом блищало в калюжах.

Відьмак сплюнув, у роті досі мав казна-який смак, ґуля на голові пульсувала тупим болем. На конов’язі перед стайнею сидів худий чорний кіт, зосереджено вилизуючи лапку.

— Киць-киць, котику, — сказав відьмак.

Кіт завмер і неприязно глянув на нього, притис вуха й засичав, вишкірюючи ікла.

— Знаю. — Ґеральт кивнув. — Я тебе також не люблю. Я лише жартував.

Неспішними рухами він міцно підтягнув ослаблені застібки й гачки куртки, вирівняв фалди одягу, перевірив, чи не обмежують вони свободи руху. Перекинув меч через спину, поправив положення руків’я над правим плечем. Перепоясав чоло шкіряною пов’язкою, відгортаючи волосся назад, за вуха. Натягнув довгі бойові рукавички, наїжачені короткими срібними заклепками.

Він ще раз глянув на сонце, звузив зіниці у вертикальні шпарки. «Чудовий день, — подумав він. — Чудовий день для битви».

Він зітхнув, сплюнув і поволі пішов униз вуличкою, уздовж мурів, що гостро, різко пахли мокрим тинком та вапняним чамуром.