Розділ «Коментарі»

«Меч призначення» дещо відрізняється від першої збірки оповідань зі світу Ґеральта,«Останнього бажання». Та, по суті, була просто збіркою, скомпонованою як своєрідний «вінок сонетів» завдяки підрозділам з оповідання «Голос розуму», що поєднували досить розпорошені за тематикою оповістки у якусь подобу цілого.

Не так із «Мечем призначення». Цю збірку автор вибудував цілком свідомо, із повним розумінням, що він робить і чого бажає досягнути. Більшість оповідань пов’язані між собою спільними мотивами, почасти вони прояснюють окремі теми й історії, розпочаті в «Останньому бажанні» чи в«Питанні ціни», що стануть домінантними в наступних книжках циклу: це тема кохання і тема любові — кохання до жінки й любові до дитини; це тема призначення — і дивовижних шляхів, якими воно рухається задля досягнення мети.

«Межа можливого», оповідання, що відкриває збірку, починається з обіцянки дива — того дива, досягнути яке, здавалося б, неможливо через суто природне обмеження.

Закінчується ж збірка оповіданням «Щось більше», де це диво реалізовано. Заразом читачеві стає зрозумілим і той шлях, яким у світі відьмака втілюється призначення. Бо призначення тут подібне до меча, тому й винесено в назву всієї збірки образ, що стає своєрідною «точкою складання» попередніх оповідань і сюжетів. А меч, як ми знаємо з однієї зі Святих Книг нашого світу, є символом істини:«Але нехай буде слово ваше: «Так, так, ні, ні; а що понад це, — те походить від лукавого»[48]. І саме ці слова («Si, si, no, no») різьбили на середньовічних мечах, тому що, як відомо вже читачеві, «у меча призначення дві сторони: однією є ти, іншою — смерть».

Саме тому призначення тут — безжальне й надлюдське: йому немає діла до наших бажань та інтенцій. Воно здійснюється, хочемо ми того або ні. Але інколи втілюється як бажання, виконане джином: зовсім не так, як ми на те сподівалися.

Ще одна особливість обох збірок: своєрідність їхньої оптики. Її влаштовано так, що ми бачимо всі події очима (а значить, і крізь сприйняття) лише одного персонажа — відьмака Ґеральта. А Ґеральт не любить місто, його, Білого Вовка, годують ноги. У містах чи фортецях (й у рідному Каер Морені також) він намагається лише зимувати. Він узагалі вважає за краще шукати роботу в місцинах диких, де залишків реліктової фауни (а відповідно, й роботи) більше.

Щонайменше кілька разів Ґеральт опиняється при королівських дворах. Але й там він раз за разом відчуває себе не на своєму місці — та й володарі ставляться до нього відповідно. Відьмака не цікавлять інтриги коронованих осіб, а короновані особи не сприймають його як рівнозначного гравця, лише як виконавця владних бажань.

Оптика ця зміниться лише в наступних романах, коли ми побачимо світ не тільки очима Ґеральта, але й так, як бачать його чародії та короновані особи, воїни та рицарі, селяни й бійці по обидва боки фронту у війні Нільфгарда й країн Півночі. І коли поступово ставатиме зрозуміліше, що події навколо війни й людей, у неї вплутаних, не зводяться до етики Добра і Зла.

Але ж, як казав Борх Три Галки, «те, що являє собою Хаос, є загрозою, є агресивною стороною. А порядок — це сторона, якій загрожують, яка потребує захисту. Потребує захисника».

А із захисником у цих книжках усе добре.