Розділ «Крихта льоду»

— Ні, — сказав Гербольт, витягаючи з-під плаща набитий мішечок. — Маєш тут сто марок, відьмаче, бери їх і геть із Айдд Ґинвайлю. Геть звідси, краще за все — негайно, у будь-якому разі — до сходу сонця. Я сказав, що ми не потягнемо іншого чародія, я не допущу, аби наш — ризикував життям у поєдинку із кимось таким, як ти, з глупого приводу, щодо якоїсь...

Він урвав, не скінчивши, хоча відьмак навіть не здригнувся.

— Забери з-за цього столу свою паскудну пику, Гербольте, — сказав Ґеральт. — А твої сто марок запхай собі в сраку. Йди звідси, бо мені недобре робиться, коли тебе бачу, ще мить — і заблюю тебе від шапки до чижм.

Староста сховав мішок, поклав обидві долоні на стіл.

— Як ні — то ні, — сказав. — Хотів я по-доброму, але як ні — то ні. Бийтеся, ріжтеся, паліться, порозривайтеся на шматки заради тієї дівки, що розводить ноги для кожного, хто захоче. Думаю, що Істредд із тобою впорається, ти, платний убивце, так, що тільки чоботи від тебе й лишаться, а як ні, — то я до тебе доберуся ще до того, як його труп вихолоне — і всі кістки тобі поламаю на тортурах. Цілого місця на тобі не зоставлю, ти...

Не встиг прибрати рук зі столу, рух відьмака був занадто швидким, ривок руки з-під столу змазався в очах старости, а кинджал зі стуком увіткнувся між пальцями його долоні.

— Може, — прошепотів відьмак, затискаючи долоню на руків’ї та вдивляючись в обличчя Гербольта, з якого відлила вся кров. — Може, Істредд мене вб’є. Але якщо ні... Тоді я звідси поїду, а ти, плюгавий сміттярю, не намагайся мене затримувати, якщо не хочеш, щоб вулички вашого брудного міста почервоніли від крові. Геть звідси.

— Пане старосто! Що тут діється? Гей, ти...

— Спокійно, Цикадо, — сказав Гербольт, поволі відсуваючи долоню, сунучи нею по столу, подалі від вістря кинджалу. — Нічого не трапилося. Нічого.

Цикада сунув у піхви наполовину витягнений меч. Ґеральт не дивився на нього. Не дивився на старосту, який виходив із корчми, прикритий Цикадою від п’яних плотогонів і візниць. Дивився на маленького чоловічка зі щурячим обличчям і чорними проникливими очима, який сидів за кілька столів далі.

«Я схвильований, — констатував зі здивуванням. — Руки в мене трясуться. Насправді — трясуться у мене руки. Це неймовірно, те, що зі мною діється. Чи не означає воно, що...»

«Так, — подумав він, дивлячись на чоловіка зі щурячим обличчям. — Хіба так».

«Так було треба», — подумав він.

Як холодно...

Він устав.

Дивлячись на того чоловіка, посміхнувся. Потім відхилив полу куртки, витягнув з набитої саківки дві золоті монети, кинув їх на стіл. Монети забряжчали, одна, покотившись, ударилася об вістря кинджала, що досі стирчав у тесаному дереві.

VIII

Удар впав несподівано, палка тихо свиснула в темряві, так швидко, що відьмаку майже не було часу встигнути заслонити голову рефлекторно піднятою рукою, щоб зуміти амортизувати удар еластичним вигином тіла. Він відскочив, припадаючи на коліно, перекинувся, устав на ноги, відчув рух повітря, що відступало під новим замахом палиці, уникнув удару спритним піруетом, крутнувся між двома фігурами в темряві, що оточували його, потягнувся до правого плеча. За мечем.

Не мав меча.

«Нічого не викорінить з мене тих інстинктів, — подумав, м’яко відскакуючи. — Рутина? Клітинна пам’ять? Я мутант — і реагую як мутант», — подумав він, знову падаючи на коліно, уникаючи удару, тягнучись за кинджалом за халявою.