Розділ «Крихта льоду»

— Гей,чудаче!

Він озирнувся. Цикада в товаристві трьох підозрілих на вигляд озброєних осіб сидів на стосі колод, покладених уздовж валу. Він устав, потягнувся, вийшов на середину вулички, старанно оминаючи калюжі.

— Куди це ти? — запитав, спираючи вузькі долоні на обтяжений зброєю пояс.

— Не твоя справа.

— Щоби зразу ж пояснити, хрін там мені є діло до старости, чарівника й усього засраного міста, — сказав Цикада, повільно вимовляючи слова. — Утім, є мені діло до тебе, відьмаче. Не дійдеш до кінця цієї вулички. Чуєш? Хочу перевірити, наскільки ти вмілий у битві. Не дає це мені спокою. Стій, я сказав.

— Зійди з дороги.

— Стій! — заверещав Цикада, кладучи долоню на руків’я меча. — Ти не зрозумів, що я кажу? Будемо битися! Зараз подивимося, хто кращий!

Ґеральт стенув плечима, не сповільнивши кроку.

— Я викликаю тебе на бій! Чуєш, потворо? — крикнув Цикада, знову заступаючи йому шлях. — На що ти чекаєш? Витягай залізо з ящірки! Ну що, лячно стало? Чи, може, ти стаєш тільки проти тих, хто, як Істредд, трахає твою відьму?

Ґеральт ішов далі, змушуючи Цикаду відступати, незручно йти спиною уперед. Особи, що супроводжували Цикаду, встали з купи колод, рушили за ними, тримаючись, утім, позаду, на віддалі. Ґеральт чув, як чвакає болото під їхніми чоботями.

— Викликаю тебе! — повторив Цикада, поперемінно то червоніючи, то бліднучи. — Чуєш, заразо відьмацька? Чого тобі ще треба? Маю тобі в морду наплювати?

— Та плюй собі.

Цикада зупинився і справді набрав повітря у груди, складаючи губи для плювка. Дивився в очі відьмака, не на його руки. І то була помилка. Ґеральт, не сповільнюючи кроку, блискавично вдарив його, без замаху, просто від зігнутих колін, кулаком у рукавичці із клепками. Ударив у вуста, прямо у викривлені губи. Губи Цикади лопнули, вибухнули, наче чавлені вишні. Відьмак згорбився і вдарив знову, у те саме місце, цього разу взявши короткий замах, відчуваючи, як разом із силою й інерцією удару виходить із нього лють.

Цикада на одній нозі крутнувся у грязюці, ригнув кров’ю і навзнак гепнувся у калюжу. Відьмак, почувши за спиною сичання клинків у піхвах, зупинився і плавно повернувся, із долонею на руків'ї меча.

— Ну, — сказав голосом, що аж тремтів від злості. — Ну, прошу.

Той, який дістав зброю, дивився йому в обличчя. Хвильку-другу. Потім відвів погляд. Інші почали відступати. Поволі, але все швидше. Почувши це, чоловік із мечем також відступив, безголосно ворушачи губами. Той, що був далі від усіх, розвернувся і побіг, розбризкуючи грязюку. Інші завмерли на місці, не намагаючись підходити.

Цикада перевернувся у грязюці, встав, підводячись на ліктях, забелькотів, харкнув, виплюнув щось біле із чималою кількістю червоного. Ґеральт, проходячи поряд, неохоче копнув його у щоку, розбиваючи кістку вилиці й знову заштовхуючи його у калюжу.

Пішов далі, не озираючись.

Істредд уже був біля криниці, стояв там, спершись на цямрину, на дерев’яну, зелену від моху опалубку коловороту. На поясі мав меч. Добрий легкий терганський меч із напівзакритою гардою спирався окутим кінцем піхов на лискучу халяву верхового чобота. На плечі в чародія сидів нашорошений чорний птах.

Постільга.