Розділ «Крихта льоду»

— Закінчуй, Йен. Зважся нарешті. Не бреши. Я тебе знаю. Бачу це в твоїх очах.

Вона не відвела погляд. Він знав.

— Йен, — прошепотів він.

— Дай руку, — сказала вона.

Взяла його долоню між своїми, він відразу відчув лоскіт і пульсацію крові у венах передпліччя. Йеннефер шепотіла закляття, спокійним розміреним голосом, але він бачив краплі поту, якими те зусилля оросило її поблідле чоло, бачив розширені від болю зіниці.

Випустивши його руку, вона витягла долоні, ворухнула ними, пестливим жестом гладячи якусь небачену форму, поволі, згори униз. Між її пальцями повітря гуснуло й каламутнішало, надувалося і змінювалося, наче дим.

Він дивився, захоплений. Творча магія, що вважалася вершиною майстерності чародіїв, завжди його захоплювала, набагато більше за ілюзії чи трансформаційну магію. «Так, Істредд мав рацію, — подумав він, — у порівнянні з такою магією мої Знаки просто смішні».

Поміж долонями Йеннефер, що тремтіли від зусилля, поволі матеріалізувалася форма птаха, чорного, наче вугілля. Пальці чародійки делікатно гладили нашорошене пір’ячко, пласку голівку, викривлений дзьоб. Ще один рух, гіпнотично плавний, пестливий, — і чорна постільга, покрутивши головою, крикнула голосно. Її близнючка, що все ще нерухомо сиділа на рогах, відповіла клекотом.

— Дві постільги, — сказав Ґеральт тихо. — Дві чорні постільги, створені за допомогою магії. Як мені здається, обидві тобі потрібні.

— Тобі вірно здається, — важко сказала вона. — Обидві мені потрібні. Я помилялася, думаючи, що досить й однієї. Як сильно я помилялася, Ґеральте... До якої помилки призвела мене пиха королеви зими, переконаної у своїй всесильності. А є речі... які неможливо здобути навіть магією. І є дари, яких не можна прийняти, якщо ти не в змозі віддячити за них... чимось рівнозначно цінним. Інакше такий дар протече крізь пальці, розтане, наче крихта льоду, взята в долоню. Залишить тільки жаль, відчуття втрати й кривди...

— Йен...

— Я чародійка, Ґеральте. Влада над матерією, якою я володію, є даром. Даром відшкодованим. Я заплатила за нього... Всім, що я мала. Не лишилося нічого.

Він мовчав. Чародійка потерла чоло долонею, що тремтіла.

— Я помилялася, — повторила вона. — Але виправлю свою помилку. Емоції та відчуття...

Вона торкнулася голови чорної постільги. Птах нашорошився, безголосно роззявивши кривого дзьоба.

— Емоції, примхи й брехня, захоплення і гра. Почуття і їхня відсутність... Дари, яких не можна прийняти... Брехня і правда. Чим є правда? Запереченням брехні? Чи ствердженням факту? А якщо факт є брехнею, то що тоді правда? Хто сповнений почуттів, які ним керують, а хто — лише порожня шкаралупа холодного черепа? Хто? Чим є правда, Ґеральте? Чим є правда?

— Не знаю, Йен. Скажи мені.

— Ні, — сказала вона й відвела очі. Вперше. Ніколи раніше він не бачив, щоб вона так робила. Ніколи.

— Ні, — повторила вона. — Я не можу, Ґеральте. Не можу тобі цього сказати. Скаже тобі оцей птах, зроджений від дотику твоєї долоні. Птаху? Чим є правда?

— Правда, — сказала постільга, — є крихтою льоду.