Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Ось тобі й відповідь щодо Коотового Вузла, який мав прославити ім’я нашого командира й друга і який ми заплутали, що гей, а радіо…

— Що ЕЙ! — поправив Повзик.

— А примазався до цієї раціоналізації директор магістр-інженер, наш головний супротивник, от на радіо й кажуть: «Вузол СПРИТКА».

— Дарма, — повторив капітан Коот, виходячи з кущів бузку. Хвіст у нього був нашмарований женьшеневим кремом. — Істотним є тільки одне: торжество доброї справи. Пригадуєте рефрен маршу БриКоНіДесу?

Повзик замість відповіді підняв крила, махнув ними, як диригент паличкою, і всі троє дружно проспівали:

В нас гострі пазурі, нам не потрібна слава,

Нехай лиш нічка випаде ласкава!

— А щодо Вузла, то так вийшло, що для ворога слава, а нам кота підсунули! — пожартував Ерик.

Жарт був, прямо скажемо, не найліпший, від такого і в носі може засвербіти, тому відповідь не забарилась.

— Більше того — через легковажність одного дзьобатого, який ліз, куди не треба, нас мало не схопили, — нагадав Йонатан, не зреагувавши на дотеп.

— А ти не довіряв мені й нічого не сказав про Спритека, тільки вуса в тебе обвисли нижче колін.

— Гарний я мав би вигляд, якби скаржився перед увімкненим мікрофоном просто у вухо інспектора Новака!

— Ти нам обом не довіряв, тільки наказував марширувати в спеку через усе корчовище, а потім вертатись назад. Якби сказав зразу, то… то… — Він урвав на півслові, оскільки перед цим не подумав, а що ж змінилося б, якби ситуація була інша.

— Це вже всі претензії, громадянине взводний? — холодно запитав капітан.

— Поки що, — буркнув Повзик, настовбурчивши пір’я.

— Є нагода проаналізувати мої вчинки як командира. Дозвольте поставити вам кілька запитань. Перше: чи могли б ви, взводний Повзику, провести розвідку, знаючи, що пані Катажині відомий секрет зав’язування вузла? І то так, — аби не привернути до себе уваги?

— Я б її так довбонув у вказівний палець, що вона два тижні спиць у руках не могла б утримати! — вигукнув Повзик.

— І все-таки? — з притиском спитав капітан.

— Не зміг би, — хвилину помовчавши, щиро признався Повзик.

Хелонідес, який під час співу торкався носом важкої китиці бузку, трохи відсунувся, щоб запах не перешкоджав ловити кожне слово дискусії.