Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— За невинність? — глузливо спитав Коот.

— Кажи всю правду! — вереснув Повзик.

— Мене переслідують за припинення роботи в умовах, шкідливих для здоров’я, що спричинилося до зловживання владою, — не поспішаючи, пояснив Овальний.

— Хто зловживав? — спитав кіт.

— Хто припинив? — вигукнув птах.

— В дану хвилину ви припинили мою розповідь. Півгодини тому я припинив роботу. А зловживання владою припустився вчора директор «Самексу»…

Коот і Повзик змовницьки перезирнулись. З того, як порозкривали пащу й дзьоба, можна було чекати, що вони зараз вимовлять щось на зразок: «Отакої!», «Ти ба!» чи, може, навіть: «Хай йому цур!» — проте жодну з цих думок не було висловлено, тому що вгорі знову загуркотіло.

— Льотчик! — застеріг кіт і, ще міцніше, ніж попереднього разу, підперши відро, посунув його з одного боку. — Під спід — залазь! — наказав він Овальному й додав: — Повний камуфляж, імітація.

Прибулець розпластався на землі і без особливих зусиль заліз під блакитне відро. Однак, оскільки мав значно більший розмір у діаметрі, аніж дно відра, то не міг сховатись увесь і виступав на всі чотири сторони світу. Тому Коот випростався на всю свою довжину, і його вистачало майже на цілу окружність. Лишалась незахованою тільки літера z, яку він прикрив вигнутим хвостом і тепер лежав, мружачи очі й вдаючи, нібито ніжиться на сонці.

Повзик у першу мить хотів пірнути під солом’яний бриль, та, почувши слова Йонатана про повний камуфляж, або ж імітацію, опанував себе і, вмостившись на дерев’яній ручці дужки відра, заходився заклопотано відлупувати емаль з бляхи, вдаючи, що шукає під нею комах.

Вертоліт повільно пропливав над похилою вербою, частина гілок якої стирчала вгору, а частина росла, ніби плакала, донизу, і спостерігач, оглядаючи територію в бінокль, доповів по радіо на ультракоротких хвилях:

— За п’ятсот метрів нижче від мосту бачу на березі річки кота, відро і птаха… Як мене чуєте? Прийом.

— Чую вас добре, — зашелестіло в навушниках. — Ви мені черепаху знайдіть, а не кота й горобця!

Отак відповів спостерігачеві на вертольоті інспектор Методій Новак, про що, зрештою, троє на землі довідалися значно пізніше. А тим часом вони помітили, що вертоліт, хвилину нерішуче повисівши над вербою, відлетів уздовж Бубжі в напрямку міста.

— Пі-пі, тю-тю! Треба мати тут, а не отут, — засміявся Повзик і, переплутавши належну черговість, дзьобнув кота спершу в хвіст, а потім у лоба, що зробити було неважко, бо ж ці частини тіла лежали одна при одній по краю спини Овального.

— Мабуть, навпаки, — муркнув дзьобнутий, скривившись під вусом. — Голова важливіша, хоч і хвіст має значення. — Він пригладив шерсть біля навскісного, від вуха до вуха, шраму, що тривало не більше, ніж дві секунди, а потім, замахнувшись, раптом жахнув птаха лапою в те місце, звідки крила ростуть. — Хоч як ворог мурчить-нявчить, а від мене геть летить.

— Хіба таке буває, щоб ворог геть летів? — несміливо запитав Овальний, занепокоєно приглядаючись до Повзика, який від дружнього удару двічі беркицьнув через голову, впав у живопліт і зараз виплутувався з-поміж колючок аличі.

— Буває,— запевнив його Вусатий. — Декотрі…— Тут він урвав, кашлянув і провадив: — Декотрі тікають від ворога, а я радше пожену ворога туди, де козам роги правлять. А що, ні?

Останні слова були звернуті до Крилатого, який ствердно кивнув дзьобом. Потім обидва, Коот і Повзик, обнялися лівим крилом і правою лапою, набрали гордовитого вигляду і промовили влад:

— Пошили ми в дурні вертоліт, га?