Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

Кіт обернувся, уважно глянув. Його золотаві очі потемніли, а вуса здригнулись, відкриваючи гострі, як ножі, зуби.

— А, це ти, невиховане дятлище! — зневажливо кинув він. — Якщо не зраджує мене пам’ять, я сьогодні ще не снідав.

Крилатий уже шкодував, що так по-дурному зачепив кота, не кажучи про те, що кинув небезпечну репліку просто під носом у хижака. Якщо закортіло висловитись, то треба було хоч на якусь гілку пурхнути. Шкодував, а проте злість у ньому наростала, і вгамувати її він не міг.

— Хоч вусом трусиш, та не вкусиш, — кинув він глузливо. — Облизуйся краще на рибу, а не на птаство, бо якщо сунеш свій паскудний писок, то так вріжу дзьобом поміж вуса…

— Мені більше до вподоби домашня птиця, — єхидно відповів кіт. — Риба отруєна й так смердить, що без оздоровлення в свіжій воді…

— Тю-тю, п-пі! — в’їдливо засміявся Повзик.[1] — А я геть запорошений високоякісним цементом, який летить із тих димарів, що за річкою. Якщо мене з’їси, забетонуєш кишки так, що ніяка клізма не допоможе.

— Доведеться тебе спершу добре вибити, — сказав рибалка. — А потім пилососом пройдуся.

— Пі-пі, тю-тю! Тобі, тупайлу, навіть не в голові, що мене повело від отруєних хлорофосом короїдів, жуків і личинок гусениць, якими я легковажно поснідав.

— Ти смієш мене називати тупайлом?

— А ти мене — дятлищем, хоча мій рід Повзиків не має нічого спільного з одним із тих зарозумілих типів, які підпираються хвостами!

— Ти моє тигряче обличчя називаєш паскудним писком?!

— А ти мене, незважаючи на бойовий дзьоб, — домашньою птицею?! Ану ходи-но сюди ближче, якщо не боїшся.

— Це я мав би боятись карикатури на горобця з баньками, підмальованими до вух? Під три скажених добермани, з мене вже годі! Ікла — готуй! — наказав сам собі.

Настала дуже небезпечна мить для обох посварених задирак, а також для моєї розповіді про витівки Йонатана Коота і двох його друзів, бо в цей момент загроза кінця зависла над ними явно при самісінькому початку. Та ось над другим берегом Бубжі загуркотів вертоліт і, неначе велика бабка, завис на місці, миготячи парасолькою лопатей. Верба запротестувала, вимахуючи молодими галузками, які стирчали вгору, і заплакала старим віттям, що опустилося майже до землі. Підтримуваний широкими пасами, з кабіни вихилився спостерігач; він тримав у руках потужного бінокля. Не помітивши, певне, того, що шукав, він дав знак пілотові, й вертоліт пересунувся трохи далі. Проте шум не затих, а став ще дужчий. Він долинав від міста, і в ньому дедалі виразніше лунали звуки, які можна почути хіба що в галасливій молодіжній компанії.

Кіт стягнув подертого брильця з живоплоту.

— Під спід залазь! — наказав він і про всяк випадок замаскував себе і птаха так, що їх не було видно з шосе.

Зробив він це дуже вчасно, бо за секунду повз них з гучним ревінням промчали мотоцикли без глушників, осідлані дикими вершниками, що несамовито кричали з висоти своїх сідел:

— Лови його!

— Хапай баламута!

— Бери негідника!