Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

Поки пили, не розмовляли, але Повзик не був певен, чи те мовчання не є ознакою цілковитої зневаги й довічної образи. Так, не правда, він учинив негарно, а може, навіть зовсім гидко, але старається виправитись: знайшов воду, приготував сякий-такий підобідок. Ну, а якщо вони цього не цінують, то й він кілька слів правди викладе.

— Надулись обидва, як потворні ропухи! — не витримав нарешті птах. — Чому ніхто не озивається? Думаєте, я не знаю. Знаю і скажу. Бісить вас, що, замість плуганитись по пилюці, я вперед полетів. Самі ж літати не здатні.

— Ропухи зовсім не потворні, —  заперечив Бікі, піднімаючи голову. — А якщо пити й говорити водночас, можна похлинутися.

— Ні до чого ви не годні! — злився Ерик. — Ви б сюди не втрапили, якби не я.

— Що правда, то правда, — похмуро твердив Йонатан і, витягнувшися на пагорбку, освітленому сонячним променем, що пробивався через листя, заходився хрумати хруща.

Оскільки ніхто не хотів з ним сперечатись, Повзик засумував, опустив дзьоба й настовбурчив пір’я, ніби на нього війнуло холодом. Вітер нарешті остаточно прокинувся, шумів угорі, а на сонце насунула хмара і в заростях ліщини посутеніло.

Поглядаючи спідлоба то на командира, то на Бікі, Ерик кілька хвилин мовчав, потім несподівано тихо й спокійно заговорив:

— Один із нас уміє літати, другий плавати, третій бігати, але кожен уміє зробити щось таке, щоб іншим було приємно. Всі, крім мене. Я завжди сам. Після того, як ми зав’язали Коотів вузол, я думав, що будемо разом.

— Ерику! — підвів голову Бікі й замовк, угамований нетерплячим помахом крила.

— Помовч! Чого б я мав брехати? Знаю, ми ще сидимо втрьох у цих кущах, але я вже не з вами. Ви вдвох, а я осібно… — повторив він і додав іще тихіше й сумніше: — Я хотів привести вас у таке місце, яке вважаю найкращим на світі. Коли капітан Коот пішов дізнатися, що замишляють вороги, я навіть придумав таке гасло…

— Яке? — спитав Бікі, коли Крилатий на мить замовк.

— До «Перепалки» дійдеш — своє щастя знайдеш, — сказав Повзик і, засоромлений із своєї відвертості, почав дивитись одним оком на схід, а другим — на захід, звідки долітали щораз дужчі пориви вітру.

Птах вилив уже все, що було у нього на душі, а може, навіть трохи більше, і якраз би оце годилося сказати йому щось тепле, сердечне й заспокійливе. В Хелонідеса ці слова були на кінчику язика, але він дивився на командира, якому належало сказати останнє слово в цій ситуації. Прощати чи не прощати порушення дисципліни мав право лише він.

— Рядовий Повзику, ви це гасло склали тихенько чи в голос? — суворо запитав капітан.

— Спершу склав у голові,— несміливо сказав Ерик. — А потім повторив і проспівав.

— А співав до того, як колупався в радіотелефоні, чи після? — не вгавав Коот.

— Я взагалі біля радіо…

— Не брешіть, — урвав його Коот, не спускаючи з птаха потемнілих очей. — До чи після?

— Після, — зізнався допитуваний і, обурившись, почав пояснювати. — Я взагалі не колупався, тільки…

— Тільки натискав клавіші,— підказав Йонатан, підводячись і закидаючи на спину схудлий уже рюкзак.