Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Від бататів і пасатів давай, брате, повертати, — Ерик склав єхидного віршика. — Я ціню стислість.

— І ось там тридцять років тому…

— Тридцять? Оце така щирість, шмаркачу?

— Понад тридцять. У моїй родині Хелонідесів, морських черепах, багато хто живе за сто років, тож нічого дивного, що я все-таки старший від вас, хоч ви мене і вважаєте шмаркачем.

— Спочатку ти вимагаєш стислості,— звернувся капітан Коот до Повзика, — а потім сам же й заважаєш. Як не закриєш дзьоба, Ерику, будемо вважати тебе холериком.

— І саме там понад чверть віку тому, — провадив Овальний, — я познайомився з боцманом Добромиром, який урятував мене від страшної смерті, і поселився в його каюті на старому пароплаві, який ходив під ліберійським прапором. Плавали ми на цій лайбі по морях і океанах, никаючи від порту до порту, аж поки днище проіржавіло наскрізь, та ще й під час тайфуну. Тоді й з’явилася нагода сплатити частину боргу боцманові,— я врятував його від зграї акул, винісши на кораловий острів…

Бікі, помітивши, що спогади дуже розчулюють його, а ритм оповідання, неначе морська течія, заносить надто далеко від порту, ляснув плавцем так, аж кола розбіглися по воді затоки, а кілька краплин засичало і почорніло на жаринах вогнища.

— Нічого особливого, — зазначив він, перш ніж бризки встигли перетворитись на хмарки пари. — Одна з тисячі пригод. Потім ми плавали на багатьох різних суднах, а останні роки, на превелику втіху Добромира, вже тільки на польських, ні в чому на ту першу лайбу не схожих. На них навіть я вважався повноправним членом команди. Мав матроську книжку, безкоштовне лікування, право на відпустку і кліматичний акваріум у боцманській каюті.

— Так, так, — підвів голову Йонатан. — Є в мене кілька товаришів з війська, які плавають на посадах корабельних котів. Дуже вихваляють умови праці.

— Коли Добромир ішов на пенсію, йому дозволили забрати акваріум разом зі мною. Поселилися ми в двоповерховому будиночку з садочком, сподіваючись, що тепер я буду собі читати, а він — конструювати різні дрібнички, які давно намислив зробити, і попливемо ми по життю без бур і штормів. Однак нещастя прийшло із зовсім іншого боку.

— Нудьга чи вода? — спитав Повзик. — А може, і нудьга, і вода?

— Озвалися давні рани, — капітан Коот у задумі почухав лапою шерсть на лобі в тому місці, через яке пролягав навскісний шрам, відкриваючи голубуватий просвіт серед сірої чуприни.

— Діти, — мовив Бікі.

— Галасували? — висловив припущення Крилатий. — Завжди галасують, навіть коли прийдуть до лісу.

— Кидалися? — вгадував Вусатий. — Сусідські діти, камінцями з-за плоту?

— Ні. Власні діти Добромира вже дорослі й живуть у різних містах. Під час плавання він їм надсилав подарунки з кожного порту, а вони відповідали сердечними побажаннями і запрошеннями приїхати до них. Ну, а коли став пенсіонером і вже не надсилав подарунків — здогадуєтесь, мабуть, що було далі?

— Ні побажань, ні запрошень, — мовив Йонатан.

Здавалося, він хотів додати до сказаного дещо з власного досвіду, але тільки махнув задньою лапою і похмуро задумався.

— Ясно! — з деяким запізненням дійшло до Ерика. — Гроб їм у дзьоб! — вилаявся він так круто, як тільки вмів.

— Я не міг більше дивитись, як Добромир журиться, з кожним днем дедалі більше худне й марніє, і влаштувався на роботу в «Самексі». Боцман ні про що не здогадувався, вважаючи, що в будень я просто плаваю собі до обіду в річці. Тим часом ми з панною Зосею купували в комісійних крамницях різні дрібнички й надсилали поштою Добромировим дітям, підробляючи його підпис на листах. Уже почали надходити перші листівки з привітаннями і запрошеннями приїхати в гості, Добромир повеселішав, у нього з’явився апетит, і — от маєш, — треба було мені сьогодні вскочити в таку халепу!.. Я навіть не можу шукати роботи десь-інде, бо інспектор Новак іде по сліду!