Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

— Дуже правильно зробив! — перевів подих капітан Коот. — Бувають ситуації, коли треба негайно давати задній хід і, блискавично зманеврувавши, відірватись від противника.

— Або ж летіти, скільки є сили в крилах, — простодушно уточнив Повзик.

— Мої плавці тільки у воді схожі на крила, — зітхнув Бікі.— На березі було скрутно, надто що директор уже викликав підмогу по телефону, трактуючи мене як хулігана й терориста, котрий призвів до міжнародного конфлікту, завдав злочинної шкоди фірмі й лише завдяки випадку не встиг викрасти прогресивного представника дружньої країни.

— Наклепник, — зауважив Йонатан. — Нікчемний наклепник! Але він сам винен.

— Сам? — здивувався Ерик.

— Авжеж. Якби не купав тітку-кравчиню у службовій ванні, не мав би двох дірок у скаті, то не надужив би владою, знімаючи колесо з машини і підставляючи на його місце нашого овального друга.

— Факт. Ясно… — кивнув дзьобом Крилатий і додав: — Начхай на ту фірму і літай з нами… Тобто, плавай, — виправився він. — Допоможеш он йому рибу ловити… Ну, чого ти, Йонатане, вусом ворушиш, хвостом мелеш?

Коот, подаючи промовисті знаки Повзикові, щоб той утримався від необдуманих пропозицій, змушений був утрутитись:

— На жаль, я не маю ніяких заощаджень, а ти ж чув, либонь, якщо не проспав: Бікі гроші потрібні, як молоко.

— Нехай навіть як павуки чи жуки, але коли чогось нема, то треба обходитись. Ти що, маєш пристрасть до горілки, граєш у карти, ходиш на іподром? — Ерик звернувся просто до води.

— Та звідки?.. — тихо відповів Овальний.

— То в чім річ? Навіщо тобі так потрібні гроші?

— Не знаю, чи вистачить у вас терпіння вислухати мене. Щоб усе пояснити, треба почати здалеку.

— Та хоч від часів, коли ще не винайшли калориферів і, як розповідав мені мій дідусь, всюди були великі печі, а на них скільки завгодно місця для котів.

Йонатан підтягнув товсту гілку, поклав на камінь, і, скочивши всіма чотирма лапами, зламав сухе дерево.

— Посидимо послухаємо, — сказав він, підсовуючи хмиз у жар, — а вранці подрімаємо.

— Пі-пі, с-смішні звичаї,— свиснув Повзик, а що був, як уже мовилось, до всього цікавий, то вмостився зручніше й додав: — Починай здалеку, хоч і від царя Гороха. Ми дуже терплячі, але починай негайно, бо мені, наприклад, може урватися…

— Що урватися? — поцікавився Коот.

— Урватися терпець, сто тисяч зламаних дзьобів!

— Там, де правив цар Горох і де дозрівають банани, де батати, схожі на тутешню траву берізку, розпускають свої білі й червоні квіти, де між шерехатим листям хлібних дерев висять плоди завбільшки з людську голову і пасати шелестять у кронах кокосових пальм…