Розділ «Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота»

Коотів вузол

Коли сонце вихилилося з-за обрію і світло, зачепившись за верхівки дерев, швидко залило затоку, Вусатий встав, потягнувся, гріючи спину в перших променях. Мить повагавшись, він зайшов по коліна в холодну воду, чого коти ніколи не роблять з власної волі, обняв Бікі за шию і поцілував його в обидві щоки.

— Не знаю, чи це тебе втішить, — мовив він поважно, — але від цієї миті ти маєш не лише батька в особі Добромира, а й брата в особі Йонатана Коота.

Ерикові теж хотілося вчинити щось подібне. Він пурхнув, сів на панцир Овального і навіть дзьоба вже був відкрив. Що сердечніших слів він добирав, то більше гнівався на людей, які так жорстоко скривдили Бікі, і врешті, не здобувшись на жодне слово, заходився сколупувати фарбу. Знищуючи літеру за літерою з тих, які ще лишилися, він промовляв у короткі хвилини перепочинку:

— Підлість, підступність, неподобство! Чим завинили перед ними птахи? Або черепахи? Або коти? Ну що?

Цюк, цюк! Стук, стук!

— Визиск, наклепництво, зловживання! Як можна тварину, що працює, поставити замість колеса? Нехай ось я його вистежу, присягаюсь листям родинного дуба, він у мене зразу чотири колеса на вулканізацію повезе.

Цюк, стук! Стук, цюк!

— Злочин, хуліганство, паскудство, дурість! Ліс, запилений цементом, жуки, обгодовані хлорофосом, павуки, отруєні п’яними мухами, риби, начинені хімією. Потруять і нас, і себе! Безвихідна ситуація!

Стук, цюк, луп! Луп, цюк, стук!

— Безвихідних ситуацій не буває,— муркнув Йонатан, ніжачись на сонечку. — Я в своєму житті потрапляв у такі пригоди, що не повірите, як вам колись розповім… — Він делікатно позіхнув, затуливши пащу лапою.

— Не буває?.. Безвихідних?.. — Ерик стомився від роботи і балакання, трохи навіть аж засапався.

— Я вже сказав. Не буває,— ліниво відповів Коот.

— Такий герой?

— Прикладом може бути Гордіїв вузол… — почав Бікі, аби щось сказати і трохи заспокоїти Ерика.

— Який іще вузол?

— У місцевості Гордіон, у храмі Зевса, стояв віз, ярмо якого було прив’язане до дишля дуже химерним вузлом.

— Коли стояв? А на возі що було?

— Порожній віз, двадцять три століття тому.

— А мені що до того?