Розділ «IV»

Усі троє йшли, човгаючи ногами по тротуару, зайнявши його на всю широчінь і примушуючи людей відходити набік. Вони вдихали паризькі запахи, позадиравши носи вгору. Кадіна й Маржолен із заплющеними очима впізнавали кожен куток,— по спиртових випарах, що виходили з винарень, по теплій течії повітря, що виривалася з булочних і кондитерських, по нудотному солодкуватому запаху овочевих рундуків. То бували довгі прогулянки. Трьом приятелям подобалось проходити через ротонду Хлібного ринку, велику й важку кам’яну клітку, повну-повнісіньку білих лантухів з борошном і прислухатись до своїх кроків у тиші лункого склепіння. Вони любили пустинні в цей час сусідні вулиці, сумні й похмурі, наче в покинутому місті,— вулицю Бабіль, вулицю Соваль, вулицю Дезекю, вулицю Віарм, білу від сусідства з млинами, де від четвертої години ранку гуде торгівля збіжжям. Звичайно вони починали свій обхід од цього пункту. Клод, Маржолен і Кадіна поволі проходили вулицею Вовільє, зупиняючись перед підозрілими кублами; сміючись, показували одне одному очима на великий жовтий номер будинку із зачиненими віконницями. Там, де вулиця Прувер звужується, Клод, примружившись, дивився на боковий портал церкви Сен-Есташ з розеткою та двома рядами півкруглих вікон, що виступав перед ними у кінці критого проходу ринку, ніби в рамці, утворюваній цією величезною будівлею, схожою на сучасний вокзал. Митець самовпевнено твердив, що вся архітектура середньовіччя та Ренесансу може вміститись під дахом Центрального ринку. Далі, проходячи новими широкими вулицями, Пон-Неф та Ринковою, він розповідав молоді про нове життя, про чудові тротуари, високі будинки, розкішні магазини; Клод казав їм, що відчуває те своєрідне мистецтво, яке ще тільки виникає, і аж пальці кусав від досади, що не може втілити його в художніх образах. Проте Кадіна і Маржолен більше любили провінціальний спокій вулиці Бурдонне, де можна гратися в опуку, не боячись, що тебе роздушать. Проходячи мимо оптових комор з капелюшками та рукавичками, дівчина причепурювалася, бо біля кожних дверей стояли продавці без шапок, заклавши перо за вухо; вони проводжали її очима з виразом нудьги на обличчях. Підліткам більше подобалися також уцілілі кутки старого Парижа, вулиці Потрі і Ленжрі з череватими будинками та крамничками, де продавалися масло; сир і яйця; вулиці Феронрі і Егюїльрі з вузенькими темними магазинами, що колись вважалися дуже красивими. Особливо припала їм до вподоби вулиця Курталон, огидна чорна вуличка, що йде від майдану Сент-Опортюн до вулиці Сен-Дені і вся наче просвердлена смердючими проходами; в глибині їх Кадіна з Маржоленом ховалися, коли були менші. Починаючи від вулиці Сен-Дені, мандрівники заходили в область ласощів. Вони посміхалися до сушених яблук, до солодкого коріння, до чорносливу, до леденців, виставлених у вікнах бакалійних крамничок та аптек . Їхнє безцільне блукання вулицями завжди зводилося до мрій про щось смачненьке, до бажання поласувати, бодай очима, всім тим, що було на вітринах. Квартал був для них наче постійно накритим столом, повсякденним десертом, в який вони дуже хотіли б запустити свої пальці. Весела трійця лише заглядала в другий кінець, де стояли купою старі розхитані хатини,— на вулиці Пірует, Мондетур Петіт-Трюандрі, Гранд-Трюандрі,— тільки трошки цікавлячись коморами равликів, крамничками варених овочів, торгівлею тельбухами та вином; проте на вулиці Гранд-Трюандрі стояла миловарня; це був приємний виняток серед смердючих сусідніх будівель. Маржолен завжди зупинявся, вичікуючи, щоб хто-небудь увійшов або вийшов з приміщення фабрики, бо любив запах духів, який линув із відчинених дверей. Тоді всі троє поспішали повернутись на вулицю П’єр-Леско та вулицю Рамбюто. Кадіна дуже любила солоні закуски; вона зупинялась у захваті перед низками копчених оселедців, перед діжечками з анчоусами та каперсами, перед діжками корнішонів та маслин, де плавали дерев’яні ополоники; запах оцту приємно лоскотав їй горло; терпкий смак тріски, копченої сьомги, сала та шинки, гостра кислота лимонів, навалених у корзини, примушували її облизувати губи кінчиком язика, вогкого від апетиту, що розгорівся. Вона любила також купи бляшаних коробочок із сардинками, що стоять поміж лантухів і дерев’яних скринь, наче колони, оздоблені металом. На вулицях Монторгейль і Монмартр були ще чудові бакалійні крамниці, ресторани, звідки дуже смачно пахло; вітрини з свійською птицею та дичиною, дуже апетитні на вигляд; крамниці консервів, де біля дверей стояли відкриті діжки з жовтою квашеною капустою, дрібно нашинкованою, схожою на старовинний гіпюр. Але приятелі найдовше зупинялись на вулиці Кокільєр, упиваючись запахом трюфелів. Там є великий гастрономічний магазин, з якого на тротуар чути такі пахощі, що Кадіна і Маржолен тільки очі заплющували, уявляючи собі, що їдять найтонші страви. Клод бентежився, запевняючи, що худне від усього цього, і повертав вулицею Облен до Хлібного ринку, вивчаючи торговок, що сидять з салатом під ворітьми, і простий фаянсовий посуд, порозкладуваний на тротуарі. Він залишав «тих двох тварюк» закінчувати прогулянку серед пахощів трюфелів, найгостріших у всьому кварталі.

То були великі прогулянки. Кадіна, коли бродила сама з букетиками фіалок, заходила далеко, відвідуючи деякі магазини, що особливо її вабили. Так, вона з великою ніжіністю ставилася до булочної Табуро, де вся вітрина була заставлена тістечками; маленька продавщиця проходила вулицею Тюрбіго разів з десять, поверталася туди й назад, щоб тільки пройти мимо мигдалевого печива, сент-оноре, саваренів, масляних коржиків, фруктових тортів, баб, тістечок з кремами й підбитими вершками. Вона зворушено зупинялась перед вазами з солодкими сухариками, мигдалевими калачиками та шоколадними рогаликами. Булочна була дуже світла, з широкими дзеркальними вікнами, мармуром, позолотою та різьбленими залізними скриньками для хліба. У другому вікні похило стояли блискучі довгасті хлібини, впираючись одним кінцем у кришталеву поличку, а згори підтримувані мідною перекладинкою. Звідти йшло приємне тепло печеного тіста, від якого Кадіна вся розцвітала, коли, піддавшись спокусі, заходила нарешті до булочної купити собі пиріжок за два су. Друга крамниця навпроти скверу Дезінносан будила в дівчині жадібну цікавість і розпалювала жагу нездійсненних бажань. Це була паштетна крамниця. Кадіна зупинялася, милуючись звичайними паштетами, паштетами із щуки і паштетами з гусячої печінки з трюфелями. Кадіна довгий час стояла перед ними замислена, і говорила собі, що треба ж колись покуштувати ці прекрасні речі.

У Кадіни бували свої години кокетства. Тоді вона в думках купувала собі пишні вбрання на виставці «Французьких фабрик», які прикрашали майдан перед церквою Сен-Есташ великими кусками, що маяли від антресолей аж до тротуару. Ринкові торговки в брудних фартухах стояли перед вітриною, де були виставлені туалети, в які вони мали прибиратися в неділю, а Кадіна, ніяковіючи через свій кошик, мацала шерстяні матерії, фланелі і бавовняну тканину, щоб довідатися, чи досить вона добротна та м’яка. Дівчина вирішувала купити собі сукню з яскравої фланелі, з квітчастого ситцю та червоного попліну. Іноді вона навіть вибирала собі у вітринах між рештками матерії, яку продавці гарно збирають у брижі, ніжну шовкову тканину небесноблакитного або яблучнозеленого кольору і мріяла оздобити її рожевими стрічками. Увечері Кадіна йшла помилуватися сліпучою грою самоцвітів у багатих ювелірів на Монмартрській вулиці. Ця страшна вулиця оглушувала її гуркотом нескінченної валки екіпажів; маленьку продавщицю немилосердно штовхали в юрбі, проте Кадіна не рухалася з місця, втупивши очі в пишне сяйво вітрин, освітлених низкою ліхтарів, повішених зовні біля магазинів. Спочатку йшло матовобіле і гостроблискуче срібло: кишенькові годинники, ланцюжки, столові прибори, покладені навхрест, келихи, тютюнниці, кільця для серветок, гребінці, порозкладувані на поличці; а найбільше подобалися Кадіні срібні наперстки, розставлені на фарфоровій горці під скляним ковпаком. З другого боку в дзеркальному склі відбивався жовтий блиск золота. Довгі ланцюжки цілою завісою спускалися зверху, відливаючи червоними блискавицями; маленькі жіночі годинники, повернені кришкою до глядача, були круглі та блискучі, мов зірки, що попадали на землю; обручки, нанизані на тоненькі прутики, браслети, брошки, дорогоцінні клейноди мінливим сяйвом мигтіли на чорному оксамиті відкритих футлярів; у перснях, розкладених на великій чотирикутній дошці, спалахували сині, зелені, жовті, фіолетові вогники, а з усіх поличок звисали у два чи три ряди сережки, хрестики і медальйони, надаючи краям кришталевих поличок вигляду багатої бахроми із скіній. Відблиск усього цього золота, мов яскравий сонячний промінь, освітлював вулицю аж до середини бруку. І Кадіні ввижалося, наче вона наближається до чогось святого, заходить в імператорську скарбницю. Вона довгий час споглядала важкі коштовності, що відповідали смакам рибних торговок, ретельно вичитувала ціни, проставлені великими літерами на етикетках біля кожної речі. Нарешті зупинялася на тій думці, що колись купить собі сережки з підвісками із штучних коралів у вигляді грушок, причеплених до золотих троянд.

Якось ранком Клод побачив її, коли вона стояла в екстазі перед перукарнею на вулиці Сент-Оноре. Дівчина з великою заздрістю розглядала виставку волосся. Зверху спускалися гриви, м’які хвости, розплетені коси, локони, що спадали дощем, триповерхові волосяні валики, що підкладалися під зачіску,— цілий потік шовкового і грубого волосся; вогненні руді пасма, товсті чорні джгути, блідорусяві локони і, нарешті, сива шевелюра для шістдесятлітніх закоханих модниць. Унизу в картонних коробках дрімали скромні зачіски, кучеряві англійські буклі, напомаджені та причесані шиньйони. І в цій рамці, в глибині своєрідної каплички, під розтріпаними кінцями підвішеного волосся оберталося погруддя жінки. Воно було задраповане червоним шарфом, сколеним мідною брошкою у заглибині між грудьми; голова була в дуже високому вінчальному убранні з тюлю, підколотого гілочками флер-д’оранжа; обличчя посміхалось, ясні скляні очі були обрамовані надто довгими віями, воскові щоки і плечі мов загоріли й потемніли від газу. Кадіна очікувала, доки воскова красуня з застиглою усмішкою повернеться до неї. Дівчина бувала щаслива, в міру того як профіль вимальовувався на вікні й лялька поволі поверталася зліва направо. Клод обурився. Він шарпнув Кадіну і спитав, що вона тут робить перед цією огидною, «дохлою дівкою, взятою з морга». Він не тямив себе від злості, поглядаючи на цю мертву наготу, на цю огиду з претензією на красу, кажучи, що тепер такі зачіски роблять тільки повії. Та дівчину важко було переконати: вона вважала манекен чарівним. Потім, випручавшись від митця, що тяг її за руку, і куйовдячи спересердя свою кучеряву розпатлану голову, вона вказала йому на великий рудий хвіст, мабуть, відтятий в якоїсь здорової кобили, і, нарешті, призналась, що їй дуже хотілося б купити це волосся.

Під час довгих прогулянок, коли Клод, Кадіна і Маржолен бродили втрьох навколо ринку, в кінці кожної вулиці перед ними виступав то один, то другий бік чавунного велетня. То були краєвиди, що несподівано відкривалися перед ними, дивні архітектурні перспективи, один і той же обрій, який, проте, весь час змінювався під різними кутами зору. Клод обертався, особливо на Монмартрській вулиці, коли проминали церкву. З цього місця видно було вдалині весь ринок, і цей краєвид захоплював Клода: перед очима відкривалася велика аркада, високі відчинені ворота; далі здіймалися павільйони з двома поверхами дахів, нескінченними рядами жалюзі і величезними шторами,— ніби профілі будинків та палаців, нагромаджених один на один, вавілонська башта з металу, легка, як індійські будівлі, підперезана висячими терасами, повітряними коридорами і летючими мостами, перекинутими над безоднею. Друзі раз у раз поверталися сюди, до цього місця, навколо якого вони кружляли, не маючи змоги відійти од нього і на сто кроків . Їх охоплювало приємне тепло Центрального ринку пополудні. Вгорі жалюзі зачинені, штори спущені, повітря в критих проходах дрімає, там згущується сіра пітьма, перерізана жовтими смугами сонячного проміння, що падає крізь довгасті вікна. З рядів долинає приглушений гомін; на тротуарах голосно лунають по всьому ринку кроки поодиноких людей, що поспішають у якихось своїх справах; а носильники з бляхами сидять рядком на кам’яних виступах на розі павільйонів і, скинувши грубі черевики, обтирають і перев’язують намуляні до крові ноги. Це — спокій спочиваючого велетня, що часом переривається кукуріканням півнів з льохів з живністю. Приятелі часто ходили дивитись, як навантажують порожні кошики на возики, які щовечора приїздять за ними, щоб відвезти їх назад до відправителів. Кошики, позначені чорними літерами й цифрами, навалені цілими горами проти комісійних магазинів на вулиці Берже. Люди встановлювали їх симетрично один на один. Та коли купа на возику досягала висоти першого поверху, робітникові, що стояв унизу, доводилося з розмаху кидати цілу купу кошиків, а тому, хто стояв на возику, ловити їх на льоту, розставивши руки. Клод, який любив силу й спритність, цілими годинами стежив за польотом лозових кошиків і реготав, коли від надто сильного розмаху вони перелітали через віз на середину бруку. Художник також дуже любив тротуар вулиць Рамбюто й Пон-Неф, на розі фруктового павільйону, де провадиться дрібна торгівля. Йому подобалась городина, розкладена просто неба на столах, обтягнених вологим чорним сукном. О четвертій годині сонце запалювало весь цей зелений куточок. Художник ходив уздовж рядів, з цікавістю поглядаючи на колоритні голови торговок; молоді, з волоссям, захованим під сітку, вже загрубіли від суворого життя; старі, що ховали під жовтими фуляровими чепцями почервонілі зморшкуваті обличчя, згиналися в три погибелі. Кадіна і Маржолен відмовлялися йти далі з Клодом, побачивши здалека тітку Шантмесс, яка погрожувала їм кулаком, гніваючись, що вони знов удвох б’ють байдики. Молода пара приєднувалась до художника на протилежному тротуарі. Там, через вулицю, він знаходив чудовий сюжет для картини: дрібних торговок овочами під великими,злинялими парасолями, червоними, синіми, фіолетовими. Ці парасолі на майдані, поприв’язувані до палиць, здавалися ніби пасмом гір, а могутні гладкі жіночі постаті червоніли в сяйві призахідного сонця, жовтогарячі тони якого догоряли на купках моркви та ріпи. Якась торговка, неохайна столітня відьма, прикривала три мізерних кущики салату рожевою шовковою парасолькою, подертою і жалюгідною.

Кадіна й Маржолен познайомилися з Леоном, учнем з ковбасної Кеню-Граделів. Одного разу, коли він ніс десь по сусідству паштет, вони побачили, як у темному кутку вулиці Мондетур хлопець підняв кришку каструлі і обережно відколупнув пальцями кусок. Свавільники, посміхаючись, ззирнулись, добре зрозумівши цього хлопця. Кадіна зараз же склала план задовольнити, нарешті, одне з своїх найпекучіших бажань. Коли вона знову зустріла Леона з каструлею, то зуміла так підлабузнитись до нього, що він дав їй трошки паштету; дівчина вхопила кусочок, сміючись і облизуючи пальці. Та її спіткало деяке розчарування: вона гадала, що це вгощення далеко смачніше. Проте малий ковбасник з хитрою мордочкою ласуна її зацікавив: він був одягнений в усе біле, мов дівчина, що йде до першого причастя. Кадіна запросила його на сніданок-монст'р, який улаштувала в купах кошиків павільйону, де торгують маслом. Вони зачинилися втрьох,— Кадіна, Маржолен і Леон,— у чотирьох стінах з лози, далеко від людей. Стіл було накрито на широкому плескатому кошику. Тут були груші, горіхи, білий сир, креветки, смажена картопля і редиска. Сир подарувала одна торговка з вулиці Косонрі. В крамничці на вулиці Гранд-Трюандрі взяли на два су смаженої картоплі. Решту—фрукти, креветки і редиску — накрали по всіх кутках ринку. Бенкет був дуже бучний. Леон, у свою чергу, захотів віддячити за запрошення на сніданок і почастував нових знайомих вечерею о першій годині ночі в себе на мансарді. Він подав холодну кров’яну ковбасу, кружечки сальтисону, кусок солоної свинини, корнішони та гусяче сало. Всім цим -постачила його ковбасна Кеню-Граделів. Відтоді так і пішло: добірні вечері чергувалися з витонченими сніданками, запрошення йшли за запрошеннями. Тричі на тиждень відбувались інтимні бенкети в темному кутку за кошиками і на мансарді, звідки Флоран безсонними ночами чув до світанку приглушене плямкання та юний сміх.

Відтоді кохання Кадіни й Маржолена знайшло собі ще новий притулок. Вони були цілком щасливі. Хлопець удавав гречного кавалера; він водив свою подругу в окремий кабінет гризти недозрілі яблука або серединку селери десь у темному кутку льоху. Одного разу він украв копченого оселедця, і вони з Кадіною з насолодою з’їли його на даху павільйону морської риби, сидячи на краю ринви. На ринку не було такого темного кутка, де б Маржолен і Кадіна не справляли ніжних бенкетів закоханих. Квартал — ряди рундуків, наповнених фруктами, пиріжками, консервами — уже не був для них недосяжним раєм, повз який ці голодні ласуни проходили раніше з мовчазною заздрістю. Вони тепер простягали руки до рундуків і ухитрялися вкрасти де сливку, де пригорщу вишень, де кусок тріски. Свавільники набирали провізії також на самому ринку, стежачи за проходами між прилавками, підбираючи все, що впаде, а часто-густо навмисне перекидали корзини, мов ненароком зачепивши їх плечем. Незважаючи на це мародерство, великі рахунки у торговця смаженим з вулиці Гранд-Трюандрі усе зростали. У цього торговця, крамничка якого впиралась у старий похилий будинок, підпертий товстими замшілими дошками, продавалися варені равлики, що плавали в прозорій воді у великих фаянсових мисках, смажена в надто товстому шарі тіста дрібна камбала, жовта й суха, потрух, що варився на малому вогні на краю плити, і смажені оселедці, чорні, обгорілі, тверді, як дерево. Кадіна іноді протягом тижня заборговувала цій крамничці до двадцяти су; цей борг страшив її; їй треба було продати незліченну кількість фіалкових букетиків, бо на Маржолена годі було сподіватись. До того ж, Кадіна мусила віддячувати Леонові люб’язністю за люб’язність; вона навіть трохи соромилася, що ніколи не може почастувати його хоч будь-якою м’ясною стравою. А Леон почав уже тягати мало не цілі окости. Хлопчина за звичкою усе ховав собі за пазуху. Піднявшись увечері з ковбасної нагору, він витягав з-під сорочки обрізки ковбас, кусочки паштету з печінки, свинячу шкуру,зрізану з окостів. Ані хліба, ані напоїв при цьому не подавалось. Одного разу, бенкетуючи вночі, Маржолен помітив, що Леон цілує Кадіну під час їди. Це його насмішило. Він міг би вбити мізерного ковбасника ударом кулака, проте аж ніяк не ревнував Кадіни, ставлячись до неї, як до старої доброї приятельки.

Клод не бував на цих бенкетах. Застукавши раз маленьку квіткарку, коли вона крала буряк і ховала його у свій кошик, він нам’яв їй вуха й вилаяв негідницею. Він казав, що немає вчинку, паскуднішого за крадіжку. А проте художник мимохіть захоплювався цими похітливими тваринами, злодійкуватими й ненажерливими, які насолоджувалися покидьками, що валялись долі, збираючи крихти, які падали зі столу велетня.

Маржолен став на службу до Гавара, радіючи, що там нічого не треба було робити, а тільки слухати нескінченні балачки патрона. Кадіна продавала букети і вже звикла до лайки тітки Шантмесс. Маржолен і Кадіна все ще жили дитячим життям, не знаючи сорому, задовольняючи свої бажання і віддаючись найневиннішій розпусті. Як рослини, зростали вони на жирному грунті ринкового кварталу, де навіть у літню спеку стоїть рідке чорне болото. Дівчина шістнадцяти років і хлопець вісімнадцяти років не знали сорому, як діти, що, нітрошки не соромлячись, задирают сорочки біля тротуарної тумби. А тимчасом у Кадіни вже прокидалися бентежні мрії, коли вона бродила вулицями, крутячи букетики фіалок, мов веретено між пальцями. І Маржолен також відчував знемогу, якої сам не розумів. Він покидав іноді свою подругу, тікав з прогулянки, не приходив на бенкети, щоб піти глянути на мадам Кеню крізь дзеркальні вікна її ковбасної. Ліза була така вродлива, така,гладка, така кругла, що Маржоленові, коли він дивився на неї, робилося надзвичайно гарно. При ній він відчував якусь ситість, мов з’їв чогось смачного, а коли відходив од неї, то весь час відчував бажання побачити її знову, бажання настирливе, як голод і снага. Так минали місяці. Спочатку Маржолен шанобливо поглядав на ковбасницю, як на вітрини бакалійних та фруктових крамниць. Потім, коли настали у них дні великого мародерства, він почав мріяти, поглядаючи на красуню Лізу, як приємно було б обняти її повний стан і жирні плечі; це так само вабило його, як запускати пальці в діжечки з маслинами і в ящики з сушеними яблуками.

З деякого часу він щоранку бачив мадам Кеню. Вона проходила мимо Гаварової крамниці і зупинялась на хвилинку побалакати з торговцем живністю. Ковбасниця надумала сама ходити на ринок,— щоб, казала вона, її менше обкрадали. А насправді їй хотілося викликати Гавара на відвертість; у ковбасній Кеню-Граделів він побоювався розпускати язика, а в себе в крамниці балакав досхочу про все на світі. Ліза вирішила довідатися від нього докладно про все, що відбувалось у винарні Лебігра, бо своїй таємній поліції, мадмуазель Саже, вона не дуже вірила. Таким чином, вона вивідала в жахливого балакуна багато незрозумілих речей, які дуже налякали її. За два дні після розмови з чоловіком у своїй спальні мадам Кеню повернулася з ринку дуже бліда й зробила знак Кеню йти за нею до їдальні. Зачинивши двері, жінка сказала:

— Твоєму братові, мабуть, дуже хочеться, щоб ми загинули на ешафоті!.. Чому ти криєшся від мене з тим, що знаєш?

Кеню запевняв, що нічогісінько не знає. Він поклявся не заходити більше до Лебігра і весь час додержує своєї обітниці. Знизавши плечима, Ліза, казала далі:

— І дуже добре зробиш, якщо не хочеш накласти головою... Флоран, мабуть, замішаний у якусь погану історію, я відчуваю це. Допіру я достатньо довідалася, щоб знати, що його чекає... Він знову буде на каторзі, розумієш?

Трохи помовчавши, ковбасниця заговорила спокійнішим тоном:

— От нещасний!.. Адже йому тут, у нас, хіба що пташиного молока невистачає, міг би знову зробитися порядною людиною, має перед очима тільки добрі приклади. Та ні, це вже в нього в крові сидить. Скрутить він собі в’язи з тою політикою... Ну, цьому має бути край,— чуєш, Кеню? Пам’ятай, я тебе попередила.

Вона наголосила на останніх словах. Кеню схилив голову, чекаючи вироку.

— По-перше,— говорила далі дружина,— він не буде більше в нас харчуватись; досить того, що ми даємо йому де жити. Він одержує платню, хай годує сам себе.

Чоловік хотів був заперечити, та жінка затулила йому рота, піднісши голос:

— Інакше вибирай між ним і нами. Слово даю, що я й дочка підемо від тебе, якщо він залишиться тут. Кажу тобі відверто: це людина, від якої можна сподіватися всього. Він з’явився сюди, щоб зруйнувати нашу сім’ю. Та я наведу свої порядки, будь певний... Чуєш: або він, або я,.

Вона залишила свого чоловіка таким розгубленим, що він не міг язиком поворухнути, і повернулась до ковбасної. Там з привітною усмішкою красуня-ковбасниця зважила покупцеві півфунта гусячого паштету.