Розділ «IV»

Кадіна продавала також крес-салат: «По два су пучок! По два су пучок!» Маржолен при цьому заходив до крамниць, пропонуючи: «Чудовий джерельний крес-салат, для здоров’я тіла!» Аж ось збудували Центральний ринок. Маленька Кадіна була в захопленні від квіткового ряду, що перетинав фруктовий павільйон. Там, уздовж прилавків для продажу, наче грядки по боках стежки, цвітуть і розквітають великі букети; це запашна нива, два густі живоплоти троянд, між якими люблять проходити усміхнені дівчата з ближчого кварталу, трохи задихаючись від надто сильного аромату; вгорі, на виставках, були штучні квіти з паперовим листям, на якому краплі гумі-арабіку заміняють краплини роси, і надгробні вінки з чорного і білого бісеру, що відливає синім. Кадіна, немов кицька, від насолоди роздувала ніздрі свого рожевого носика; вона зупинялась у цій приємній прохолоді, намагаючись увібрати в себе якнайбільше пахощів. Коли Кадіна підставляла своє волосся Маржоленові під ніс, він казав, що від неї пахне гвоздиками. Дівчинка присягалася, що їй не треба ніякої помади, бо досить замість цього пройти квітковим рядом. Потім Кадіна ціною всіляких хитрощів таки досягла того, що одна торговка взяла її до себе. Тоді Маржолен сказав, що вона пахне від голови до п’ят. Дівчинка жила серед троянд, бузку, левкоїв і конвалій. Хлопчик жартома довго принюхувався до її спідниці і, нарешті, заявляв: «Це пахне конвалією». Потім він пересувався до талії, до корсажа, все дужче вдихаючи запах: «Ось тут пахне левкоєм». Дійшовши до рукавів, до згину кистей рук, він казав: «Тут пахне бузком».

На потилиці, шиї, обличчі, губах Маржолен відчував пахощі троянд. Кадіна сміялась, називала його «дурником», наказувала перестати, бо він лоскоче її кінчиком свого носа. Від її дихання віяло ароматом жасмину. А сама вона була букетом, теплим і живим.

Тепер Кадіна вставала о четвертій годині, щоб допомогти своїй господині закупити квіти. Щоранку вони купували у садівників з паризьких околиць цілі снопи квітів, пучки папороті та барвінкового листя, щоб обкладати ними букети. Кадіна захоплювалася діамантами і валансьєнським мереживом дочок багатих садівників з Монтрейля, що приїздили погуляти серед троянд. На свята богоматері й найбільш шанованих святих — апостола Петра, праведного Йосифа та інших — продаж починався о четвертій годині; на ринку продавалося тоді зрізаних квітів більш як на сто тисяч франків, а торговки протягом кількох годин заробляли по двісті франків. У такі дні з-поміж братків, резеди й стокроток виднілися тільки кучері Кадіни; «вона потопала, зникала під квітами, цілими днями насаджуючи їх на комишеві стеблинки. За кілька тижнів дівчинка набула у своєму ремеслі великої спритності і своєрідної, грації . Її букети подобались не кожному; вони викликали усмішку і тривожили відтінком наївної жорстокості. Переважали червоні барви, перемішані з іншими яскравими кольорами — блакитним, жовтим, фіолетовим; поєднання тонів не було позбавлене грубуватої чарівності. Ранком, коли Кадіна щипала Маржолена і дражнила, доводячи до плачу, вона складала строкаті букети, букети розсердженої дівчинки з різким запахом і дражливою гамою кольорів. А іншим разом, коли маленьку квіткарку зворушувало якесь горе або радість, в її букетах переважали квіти сріблястосірих тонів, надзвичайно ніжних, непомітних, з тонким запахом. Інколи вона вміщала троянди, криваві, мов відкриті серця, серед озер білих гвоздик, руді півники, наче червоне полум’я, підносилися над тихою зеленню. Дівчинка ткала смирнські килими із складним візерунком, добираючи квітку до квітки, мов на канві, робила віяла з переливами, ніжними, наче мереживо . Її твори часом зворушували чарівною непорочністю, а іноді нагадували огрядну постать; це були мрії, що призначалися для рук і бакалійниць, і маркіз; в них відчувалася, незграбність непорочного дівоцтва або пристрасна жага куртизанки — витончена фантазія дванадцятилітньої дівчинки, в якій прокидалася жінка.

Кадіна шанувала лише два види квітів: білий бузок, пучок якого у вісім-десять стеблинок коштує взимку від п’ятнадцяти до двадцяти франків, та камелії, ще дорожчі від бузку, які привозять у вистелених мохом коробочках, загорнувши у вату. Вона дотикалася до них, мов до коштовностей, ніжно, затамувавши подих, щоб не пошкодити їх; потім з безмежною обережністю прив’язувала до комишевих прутиків їхні коротенькі стебла. Вона говорила про них серйозним тоном, розповідаючи Маржоленові, що гарна біла камелія, без жодної іржавої плямки, трапляється дуже рідко і що краса її надзвичайна. Коли Кадіна одного разу показала йому цю квітку, хлопчик відповів:

— Так, камелія дуже мила, та мені більше подобається оце місцечко під твоїм підборіддям; воно куди ніжніше й прозоріше, ніж камелія... Тут є блакитні й рожеві жилки, зовсім як на квітці.

І Маржолен погладив Кадінине підборіддя кінчиками пальців, потім, наблизивши до нього свій ніс, тихенько прошепотів:

— Сьогодні від тебе пахне померанцьовим цвітом.

У Кадіни була дуже погана вдача. Дівчинка непридатна була до ролі служниці і нарешті відкрила власну торгівлю: Тоді їй минав уже тринадцятий рік. Але Кадіна, звичайно, не могла мріяти про крупну торгівлю, про місце у квітковому ряду; вона просто продавала по одному су букетики фіалок, уткнуті в підстилку моху в кошику, який висів у неї на шиї. Цілими днями тинялася вона по ринку й навколо нього із своїм маленьким квітничком. Ця постійна прогулянка була її втіхою, завдяки їй Кадіна могла нарешті розім’яти свої ноги. Дівчинка рада була, що не треба більше просиджувати довгі години на низенькому стільчику, зігнувши коліна, і складати букетики. Свої фіалки вона крутила на ходу, наче веретено, надзвичайно швидко й спритно. Кадіна відраховувала від шести до восьми квіточок, відповідно до сезону, перегинала надвоє комишеву стеблинку, додавала листочок, обмотувала все це мокрою ниткою і одкушувала її гострими, як у вовченяти, зубами. Букетики мов самі по собі виростали на мохові її кошика,— так швидко робила їх квіткарка. Проходячи тротуарами у вуличній метушні, вона, не дивлячись, працювала спритними пальчиками, а її задерикувате личко оберталося до крамниць та перехожих, яких Кадіна з цікавістю розглядала. Потім вона відпочивала десь у під’їзді; на краю ринви, жирної від помий, вона влаштовувала куточок весняної краси, наче лісовий затишок, створюючи ілюзію зеленого узлісся, де синіють перші квіти. Як і раніше, на її букетиках відбивалися і гнів, і ніжність: пучечки фіалок то наїжувалися, роздратовані, в пом’ятій листяній трубочці, то, лагідні й закохані, посміхались, у своєму чистенькому зеленому комірці. Проходячи, Кадіна залишала за собою хвилю пахощів. Маржолен з насолодою ходив слідом за нею. Тепер од голови до ніг вона пахла самими тільки фіалками. Обіймаючи її, торкаючись спідниці й корсажа, рук і лиця, хлопчик запевняв, що його подруга перетворилася на велику фіалку. Маржолен з головою заривався в її одежу й повторював:

— Пам’ятаєш той день, коли ми їздили до Роменвіля? Зараз — як тоді, а надто тут, на твоєму рукаві... Не міняй більше торгівлі, ти дуже гарно пахнеш.

І вона не міняла. Це було її останнє ремесло. Та діти підростали, і часто Кадіна забувала свою коробку з фіалками, щоб побігати по кварталу. Будівництво Центрального ринку було для них постійним приводом для забав. Діти залазили в саму середину риштування, знайшовши діру в дерев’яній загорожі, спускались до фундамента або видиралися до перших чавунних стовпів. У той час вони й залишали потрошку самих себе, своїх ігор, своїх бійок у кожній ямі, в кожному зрубі. Павільйони зводилися під їхніми маленькими рученятами. Звідси й виникла їхня любов до Центрального ринку і любов Центрального ринку до них. Вони були за панібрата з цим велетенським кораблем, мов старі друзі, що бачили, як закріпляли в ньому перші болти. Вони не боялися цієї потвори і сміливо били по її громаді худенькими кулачками, поводилися з нею, як з доброю істотою, як з приятелем, якого не соромляться. І ринок наче посміхався до вуличних дітей, що були вільною піснею, зухвалою ідилією його велетенського черева.

Кадіна і Маржолен не спали більше разом у тітки Шантмесс, у візочку рознощика. Стара, чуючи, що вони весь час розмовляють уночі, постелила хлопцеві окремо, на підлозі коло шафи але другого ранку побачила, що діти знову сплять разом, обнявшись, під одною ковдрою. Тоді вона почала відсилати Маржолена ночувати до сусідки. Ця розлука дуже засмутила дітей. Удень, коли тітки Шантмесс не було вдома, вони лягали, не роздягаючись, на кам’яну підлогу, наче в ліжко, і це їх дуже тішило. Згодом діти обернули це на гру; вони вишукували в кімнаті затишні темні куточки, а найчастіше ховались по коморах магазинів на вулиці О-Лар за купами яблук та за ящиками апельсинів. Діти почували себе невимушено і не знали сорому, мов ті горобці, що паруються на краю даху.

Кадіна з Маржоленом знайшли собі ще один притулок, де їм зручно було спати вдвох: льох павільйону живності . Їм не хотілося розлучатися з приємною звичкою спати разом, з відчуттям затишного тепла, із звичкою засинати, притулившись одне до одного. Біля столів, де ріжуть птахів стоять великі корзини з пір’ям, в яких Маржоленові з Кадіною було дуже зручно. Тільки смеркалося, вони спускалися вниз і залишалися там цілий вечір у теплі, насолоджуючись м’яким ліжком, з головою потопаючи в ніжному пуху. Звичайно діти відтягали свою корзину далі від газового ліхтаря. Вони були самі в гострому запаху живності і не спали через співи півнів, що безперервно лунали в темряві. Вони сміялись, обнімались у пориві глибокого кохання, яке ще не вміли виявити. Маржолен був дуже тупий. Кадіна била його, сердячись без видимих причин на свого товариша. Ця вулична дівчинка вміла розбурхати недотепу-хлопця своєю сміливістю. Потроху вони багато дечого навчилися, лежачи в корзинах з пір’ям. Це була гра. Півні та кури, що спали біля них, не були невинніші за них.

Згодом Маржолен і Кадіна наповнили весь Центральний ринок своїм коханням безжурних горобців. Вони жили, як щасливі молоді тварини, залишені на волю інстинкту, задовольняючи свої потреби серед кучугур їжі, де ці дітлахи виросли, мов рослини з плоті. Кадіна в шістнадцять років була завзятою дівчиною, смуглявою вуличною циганкою, великою ласухою й дуже хтивою. Вісімнадцятилітній Маржолен був гладким підлітком з чималеньким черевцем; він стояв на найнижчому ступені розумового розвитку й жив тільки почуттям. Кадіна часто не ночувала вдома, а проводила нічку з Маржоленом у льоху павільйону живності. А ранком вона задерикувато сміялася в очі тітці Шантмесс, тікаючи від підлогової щітки, з якою стара ганялася за нею по кімнаті, б’ючи куди попало. Тітці ніколи не вдавалося набити негідницю, що нахабно глузувала з неї. Кадіна казала, що вона не спала цілу ніч, «бо хотіла глянути, чи є  в місяця роги». А щодо Маржолена, то коли з ним не було Кадіни, він тинявся цілими ночами, сидів з вартою, що пильнувала павільйони, спав на лантухах, на кошиках або просто десь у кутку. Нарешті хлопець і дівчина не виходили більше з ринку, який зробився їхнім пташником, стайнею, колосальними яслами, де вони спали, кохались і жили на величезному ліжку з м’яса, масла та городини.

Але в них збереглась особлива приязнь до величезних корзин з пір’ям. Закохані проводили в них ночі кохання. Пір’я не було розсортоване. Тут лежало і велике чорне індиче пір’я, і біле блискуче гусяче, що лоскотало їм за вухами при кожному русі; там був і качиний пух, в який Маржолен і Кадіна занурювались, наче у вату; легеньке куряче пір’ячко, золотаве й строкате, здіймалось у повітря від кожного подиху, мов мухи, що купаються в сонячному світлі. Взимку молода пара спала на багрянці фазанів, на сірому попелі жайворонків, на зозулястому шовку перепелиць, куріпок і дроздів. Це пір’я ще зберігало в собі життя і, потрапляючи випадково на губи пустунам, приносило тріпотіння крил, теплий запах гнізда. Воно здавалося їм широкою спиною якогось птаха, на яку вони лягали і яка несла їх, закоханих, у солодких обіймах. Уранці Маржолен відшукував Кадіну, що спускалась на дно корзини, засипана пір’ям, наче снігом. Кадіна підводилася розпатлана, обтріпувалася, виходила з хмари пуху з розкуйовдженим волоссям, де неодмінно стирчало пір’я з півнячого хвоста.

Маржолен і Кадіна знайшли собі ще один притулок — у павільйоні оптового продажу масла, яєць і сиру. Там щоранку виростали цілі стіни з порожніх кошиків. Хлопець і дівчина пролазили туди, проробивши собі отвір у цій рухомій стіні, і влаштовували собі там затишний куточок у купі кошиків. Потім пустуни ставили вийнятий кошик на місце і зачинялись таким чином у власній хаті. Тут вони були в себе вдома, в них був притулок, де можна було обійматися безкарно. Кадіна і Маржолен чули навколо себе галас юрби і сміялися з цієї юрби, відділені от перехожих тоненькою перегородкою. Часто свавільники пирскали зо сміху, коли люди зупинялися за два кроки від них, і гадки не маючи, що вони тут присутні. Пустуни робили собі отвори, немов бійниці, і визирали з своєї фортеці. Коли достигали вишні, Кадіна добре влучала кісточками в ніс усім старим бабам, що проходили повз них; це тим більше звеселяло підлітків, що остовпілі жінки розгублено озирались на всі боки, не розуміючи, звідки летить град вишневих кісточок. Шибеники бродили також у глибині льохів і знали там усі темні ями; вони вміли пролазити крізь добре зачинені грати.

Найулюбленішим їхним заняттям було проникати на полотно підземної залізниці. У місті збирались підвести колії до різних станцій; деякі перегони цієї залізниці тяглися під критими проходами, відділяючи льохи кожного павільйону один від одного. На всіх перехрестях було вже навіть установлено рухливі платформи, готові до використання. Кадіна і Маржолен відшукали в товстій дубовій перегородці, що закривала доступ до залізниці, одну дошку, не дуже міцно прибиту; вони навчилися її відсувати, і це дало їм змогу вільно входити в підземелля. Тут підлітки були відділені від усього світу і безперервного тупотіння Парижа вгорі над ними на майдані ринку. Переходи і безлюдні галереї, де проходила залізниця, були всіяні плямами світла, що проникало крізь отвори в склепінні, захищені чавунними гратами; у темних глибинах світився газ. Хлопець і дівчина гуляли тут, наче у власному палаці, певні, що ніхто їх не потребує, радіючи голосній тиші, тьмяним відблискам світла, мовчанці підземелля, де їхнє кумедне дитяче кохання проймалося тремтінням мелодрами. З сусідніх льохів крізь товсті дошки до них долинали нудотні пахощі городини, терпкий запах морської риби, сморід сиру, живе тепло птиці. То були безперервні поживні хвилі, які Кадіна і Маржолен вбирали в себе між поцілунками в алькові темряви, де вони дрімали впоперек рейок. А іншим разом, коли ночі були ясні, пустуни рано-вранці вилазили на дах, драпались по крутих драбинках башт на розі павільйонів. Угорі відлискували цинкові лани, алеї, майдани, ціла гориста країна, де вони були повними господарями. Вони обходили всі чотирикутні дахи павільйонів, гуляли по довгастих покрівлях критих проходів, підіймались і спускалися по схилах, блукали без кінця. Коли їм надокучали низини, вони видиралися ще вище, наважувались лазити по висячих залізних драбинах, де Кадінині спідниці маяли, мов прапори. Підлітки бігали по другому поверху дахів під відкритим небом. Над ними тепер були самі тільки зірки. З глибини Центрального ринку до них долинав лункий гуркіт, шум, гул далекої бурі, що гуготіла вночі. На цій височині ранковий вітер розвіював зіпсоване повітря, сморід базару, що пробуджувався. На світанку Маржолен і Кадіна милувались на краю ринви, наче птахи, що пустували на черепичному даху. В сяйві ранку вони рожевіли. Кадіна сміялася, її груди відливали муаром, мов шийка голубки. Щоб зазирнути в темні ще вулиці, Маржолен нахилявся, вчепившися руками, мов припутень лапками, за край цинкового даху. Коли підлітки сходили на землю, надихавшись свіжим повітрям, посміхаючись, як закохана пара, що виходить у пом’ятому одязі з густого жита, то казали, що повертаються з села.

З Клодом Лантьє  Кадіна й Маржолен познайомились у тому ряду, де торгують тельбухами. Самі вони ходили туди щодня; їм цікаво й смішно було дивитись на відрубані голови, і в цьому виявлялася жорстокість, властива вуличним дітлахам. Навколо павільйону з тельбухами текли потоки крові; підлітки вмочали туди свої черевики, кидали купи листя, щоб загатити канаву, що розливалася кривавими калюжами . Їх цікавив підвіз м’яса в маленьких візочках, що тхнули кров’ю, і те, як поливали ті возики водою. Вони дивились, як вивантажують звідти баранячі ноги, задубілі волові язики з кривавими розірваними горлянками, товсті бичачі серця, що теліпалися, мов занімілі дзвони, і складають їх купами на землю, наче брудне каміння з бруку. Але найбільше вражали їх об’юшені кров’ю корзини, повні

баранячих голів з ослизлими рогами, чорними мордами, клаптями вовни на м’ясі; від такого видовища холодні мурахи повзали в них поза шкірою. Маржоленові й Кадіні ввижалась якась гільйотина, що кидає в ці корзини голови незліченної отари. Вони проводжали корзини в льохи по рейках, покладених на приступки сходів, і прислухалися до рипу коліс вагонів з лози, подібному до свисту пили. Там, унизу, панував солодкий жах. Там пахло бойнею; підлітки тьопали по темних калюжах, де часом наче загорялися криваві очі; їхні підошви липли до долівки, а самі вони були схвильовані й захоплені цією жахливою гидотою. Газові ріжки горіли коротким полум’ям, ніби миготіли закривавлені повіки. Обходячи басейни при блідому світлі, що проникало крізь отвори, Кадіна й Маржолен підходили до лещат. Тут вони насолоджувалися, милуючись, як різники у фартухах, зашкарублих від кров’яних бризок, розбивали довбнями одну по одній баранячі голови. Хлопець і дівчина простоювали тут цілими годинами, вичікуючи, доки спорожняться корзини; їх вабив хрускіт кісток; їм хотілося до кінця додивитись, як виривають язики, як виймають мозок з черепів. Часом позаду них проходив сторож, обливаючи льох водою з шланга; струмені дзюрчали по кам’яній підлозі, наче з відкритих шлюзів, вода била з гумового рукава, розбивалася на бризки об тверде каміння; та вона не могла змити кривавої іржі або знищити огидний запах крові.

Маржолен і Кадіна були певні, що надвечір, між четвертою і п’ятою годинами, зустрінуть Клода біля місця оптового продажу волового ліверу. Він був там серед візків з тельбухами, підсунутих задками до тротуарів, у юрбі людей у синіх блузах та білих фартухах; його штовхали, його оглушували крики покупців; але художник навіть не відчував штовханів; він в екстазі зупинявся перед величезним лівером, підвішеним на гаках проти столу оцінювача. Клод часто пояснював Маржоленові й Кадіні, що немає нічого в світі кращого за цей лівер ніжнорожевого кольору, що поступово переходив у густіший з яскразочервоною каймою внизу. Художник говорив, що лівер зроблений з мінливого атласу, і не знаходив слів, щоб описати цю шовкову ніжність, ці довгі свіжі заглиблення, брижі, це легесеньке, як хмаринка, м’ясо, що спадало широкими складками, мов підтикані спіднички танцюристок. Він говорив про газ, про мереживо, крізь яке просвічує стегно ставної жінки. Коли сонячний промінь, торкаючись величезного лівера, підперізував його золотом, Клод Лантьє млів від захвату; і коли б перед ним пройшли всі голі богині Греції або романтичні володарки замків у парчевих вбраннях, він, мабуть, не був би щасливішим.

Художник дуже здружився з молодою парою. Він любив красивих тварин і довго мріяв написати колосальну картину, де було б увічнено кохання Маржолена з Кадіною на Центральному ринку, серед городини, морської риби і м’яса. Він посадив би їх на ліжко з харчів, щоб хлопець і дівчина обнялись і заніміли в ідилічному поцілунку. Клод вбачав у цьому художній маніфест, позитивізм мистецтва, найновіший живопис, суто експериментальний і матеріалістичний; він вбачав тут і сатиру на ідейне мистецтво, ляпас старим школам. Проте вже протягом двох років художник тільки починав нові й нові ескізи, не знаходячи відповідного тону. Він порвав п’ятнадцять полотен, гніваючись на себе, і продовжував дружити з своїми двома моделями, зв’язаний з ними чимсь схожим на безнадійне кохання до свого нездійсненного твору. Часто пополудні, зустрівши Кадіну з Маржоленом, що тинялися по Центральному ринку, митець і сам, заклавши руки в кишені, бродив з ними, глибоко зацікавлений вуличним життям.