Розділ «II»

— Але ж,— заперечив, сміючись, Флоран,— коли б дядько вас почув, то він ладен був би з того світу повернутись і забрати у вас ці гроші. Не любив мене покійний дядько Градель!

— Ага, так, так, він тебе не любив,— пробурмотів Кеню, який не міг уже більше стримуватися.

Проте Ліза стояла на своєму. Вона казала, що не хоче тримати у себе в бюро чужі гроші, що це для неї мука, що вона не зможе жити спокійно з цією думкою. Тоді Флоран, продовжуючи жартувати, запропонував їй вкласти його гроші в ковбасну. А втім, він не відмовлявся від їхньої матеріальної допомоги; напевне, йому не пощастить швидко знайти роботу. Та й виглядає він досить-таки непристойно і насамперед мусить одягнутись.

— Та хай йому біс!—скрикнув Кеню.— У нас і житимеш, і харчуватимешся, і купимо тобі все необхідне. Це вже звісно... Та невже ж ми покинули б тебе на вулиці!

Він зовсім розчулився. Йому було навіть трохи соромно, що він спочатку злякався необхідності одразу віддати такі великі гроші. Кеню почав жартувати, казав, що береться добре підкріпити Флорана. А Флоран тільки злегка кивав головою. Тимчасом Ліза склала папірець, списаний цифрами, і замкнула в шухляді стола.

— Це ви погано робите,— сказала вона, мов бажаючи закінчити розмову.— Я виконала свій обов’язок. А тепер хай буде по-вашому... Але, бачте, я не могла б жити спокійно: неприємні думки надто хвилюють мене.

Вони заговорили про інше. Треба було якось пояснити присутність Флорана, щоб у поліції не виникло підозрінь. Флоран розказав братові й Лізі, що він міг повернутись до Франції тільки завдяки документам одного бідолахи, який помер від жовтої гарячки в Сурінамі. Цілком випадково той хлопець теж називався Флораном, але це було його ім’я, а не прізвище. Флоран Лакер’єр мав у Парижі тільки двоюрідну сестру, про смерть якої сповістили йому в Америку. Тому дуже легко було видати себе за нього. Ліза сама запропонувала бути його двоюрідною сестрою. Вони вирішили пустити чутку, наче до Кеню-Граделів, як називали подружжя в кварталі, повернувся з-за кордону їхній двоюрідний брат, якого спіткали там невдачі. Він залишиться в них, аж доки знайде собі місце. Коли про все це було домовлено, Кеню захотів показати братові свою квартиру і похвалитися всім, що було в ній, аж до останньої табуретки. З кімнати, де стояли самі стільці, Ліза відчинила двері до комірчини, сказавши, що тут спатиму продавщиця, а Флоран може залишатися в кімнаті на п’ятому поверсі.

Увечері Флорана одягли в усе нове. Він зажадав, щоб йому купили чорний сюртук і чорні штани, незважаючи на поради Кеню, який запевняв, що чорний колір наганяє сум. Флорана більше не ховали. Ліза розповідала всім бажаючим історію свого двоюрідного брата. Він проводив усі дні в ковбасній, іноді сидів у кухні або стояв у крамниці, спершися спиною на мармурову стіну За столом молодший брат напихав його їжею і гнівався, що він мало їсть, лишаючи половину страв на тарілці. Ліза знову повернулась до своїх звичок, до колишньої повільності в рухах, до свого поважного задоволення. Вона терпіла Флорана навіть ранками, коли він заважав їй займатися з покупцями. Ліза забувала про нього і, зненацька побачивши перед собою його чорну постать, здригалася, але зараз же посилала йому одну з своїх чарівних усмішок, щоб він не образився за її неуважність. Безкорисливість цього худющого чоловіка вразила Лізу; вона мала до нього якусь пошану з домішкою невиразного страху. Але Флоран відчував навколо себе тільки атмосферу великої любові.

Коли наставав час лягати спати, Флоран, трохи втомлений від свого порожнього дня, підіймався нагору з двома хлопцями, що служили в ковбасній і жили на мансарді по сусідству з ним. Учень Леон мав щонайбільше років п’ятнадцять; цей худенький хлопчик, на вигляд дуже покірливий, крав обрюки шинки й забуті куски ковбаси, ховав свою здобич під подушку і з’їдав її вночі без хліба. Кілька разів Флоранові здавалося, що Леон о першій годині ночі справляє бенкети: йому чулися стримані голоси, майже шепіт, голосне плямкання, шарудіння паперу, а іноді тихий сміх, схожий на приглушену трель кларнета в тиші заснулого будинку. Другий службовець, Огюст Ланду а, був родом з Труа; він був огидно товстий, з великою головою і вже лисий, хоч мав тільки двадцять вісім років.

У перший же вечір, підіймаючись по сходах, Огюст дуже нудно й досить недоладно розповів Флоранові свою історію. Спочатку він приїхав до Парижа з метою тільки вдосконалити своє ремесло і, повернувшись в Труа, відкрити там власну ковбасну. На нього чекала його двоюрідна сестра Огюстіна Ландуа. У них був один хрещений батько, тому їм дали однакові імена. Та й прізвища в них були однакові. Але в юнака прокинулося честолюбство: тепер він мріяв оселитися в Парижі й відкрити тут ковбасну на ті гроші, що залишилися йому в спадщину від матері і зберігалися тепер в одного нотаріуса в Шампані. Коли вони зійшли на п’ятий поверх, Огюст затримав Флорана ї почав вихваляти мадам Кеню. Вона згодилася виписати Огюстіну Ландуа на місце попередньої продавщиці, що погано поводилась. Огюст тепер уже добре знає своє ремесло, а Остюстіна вчиться торгувати. За рік або півтора вони одружаться і відкриють власну крамницю, може, у Плезансі або в якійсь іншій багатолюдній околиці Парижа. Огюст не поспішав з весіллям, бо цього року торгівля салом була погана. Він ще розповів, що на свято Сент-Уана сфотографувався разом з своєю нареченою. Після цього продавець увійшов до Флоранової кімнати, бажаючи глянути на фотографію, яку Огюстіна залишила на каміні, щоб кімната двоюрідного брата мадам Кеню мала кращий вигляд. Ландуа постояв тут хвилинку, дуже блідий у жовтому світлі свічки, і оглянув кімнату, де все ще нагадувало присутність молодої дівчини. Він підійшов до ліжка і запитав, чи добре Флоранові тут спати. Огюстіна жила тепер унизу; це навіть краще, бо в мансардах узимку буває дуже холодно. Нарешті він пішов, залишивши Флорана самого в ліжку; навпроти на каміні стояла фотографія. Огюст був копією Кеню, тільки блідою; Огюстіна нагадувала Лізу, але ще недостиглу.

Флоран заприятелював з підмайстрами, брат всіляко догоджав йому, Ліза спокійно ставилась до його присутності, і все ж він почав жахливо нудьгувати. Йому не вдалося знайти уроків, дарма що він старанно шукав їх. Правда, він не хотів іти до шкільного кварталу, боячись, що його там упізнають. Ліза натякала, що Флоранові краще звернутися до якогось торгового дому, де він міг би вести кореспонденцію або торгові книги. Вона весь час поверталась до цієї думки і нарешті запропонувала підшукати йому місце. Згодом молодицю почало дратувати, що він увесь час стирчить у неї перед очима, нічого не роблячи, не знаючи, де себе подіти. Спочатку це була природна огида до ледаря, який тільки їсть та п’є, а діла не робить. Невістка ще не закидала йому того, що він їх об’їдає. Вона звичайно говорила:

— А я не могла б отак жити, цілими днями мріючи про щось. Звичайно, тоді й їсти не захочеться ввечері... Розумієте, треба почувати себе втомленим.

Гавар, з свого боку, теж шукав Флоранові посаду. Але робив це на свій власний манір, так би мовити, підпільним шляхом, йому хотілося знайти для свого приятеля якесь драматичне або хоч би сповнене гіркої іронії амплуа, яке личило б «вигнанцеві». Гавар був опозиціонер, йому вже минуло п’ятдесят років, і він хвалився, що підготував крах чотирьох урядів. Карл X, попи, аристократи,— вся ця наволоч, яку він викинув за поріг, ще й досі змушувала його презирливо знизувати плечима. Луї Філіпп із своїми буржуа був, на його думку, дурень. Згадуючи про нього, Гавар розповідав історію про вовняні панчохи, куди «король-громадянин» ховав свої гроші. Що ж до республіки 48 року, то це був фарс; робітники його підвели. Торговець живністю не признавався, що він вітав 2 грудня, бо тепер вбачав у Наполеоні III особистого ворога, який зачинявся з де-Морні [1] та іншими і «бенкетував». Гавар без кінця міг розводити теревені на цю тему; він стиха запевняв, що в Тюїльрі щовечора привозять жінок у каретах з опущеними завісками і що він сам на власні вуха чув з Карусельної площі шум оргій. Гавар вважав за свій священний обов’язок якнайбільше допікати урядові. Не раз він утинав з властями такі штуки, що потім цілими місяцями потайки реготав. По-перше, він подавав голос за кандидата, який обіцяв «дрочити міністрів» у Законодавчому корпусі. Потім, коли Гавар міг щось приховати від оподаткування, навести поліцію на фальшивий слід, здійснити будь-яку рисковану аферу, то завжди старався надати цьому яскравого забарвлення політичного протесту. Насправді ж він брехав, удавав із себе небезпечну людину, говорив так, наче «банда з Тюїльрі» особисто знала його і тремтіла перед ним, казав, що половину тих мерзотників треба гільйотинувати, а другу половину відправити на заслання, як тільки знову «собаки погризуться». Вся його балаканина і палкі політичні випади зводились до похвальби, безглуздих вигадок і випливали з пошлої потреби в галасі й кепкуванні, що спонукає кожного паризького крамаря одчиняти віконниці в дні, коли на вулицях будують барикади, щоб глянути на забитих. Тому, коли Флоран повернувся з Кайєнни, Гавар одразу відчув, що тут можна буде потішитися досхочу, і взявся вишукувати дотепний спосіб пошити в дурні імператора, міністрів — усіх урядовців аж до останнього поліцая.

До Флорана Гавар ставився з якоюсь прихованою цікавістю. Він не зводив з нього очей, підморгував, таємниче шепотів про звичайнісінькі речі і навіть потиснув руку так, наче робив умовний масонський знак. Нарешті йому пощастило натрапити на цікаву пригоду: тепер у нього був приятель, справді скомпрометований перед урядом, і Гавар міг до певної міри правдиво похвалятись небезпеками, які йому загрожували. Він дійсно відчував таємний жах, поглядаючи на цього чоловіка, який втік з каторги і був виснажений тяжкими стражданнями. Але цей жах був чудовий, він підносив Гавара у власних очах, переконував його в тому, що він робить героїчний вчинок, приятелюючи з такою небезпечною людиною. Флоран зробився для нього чимсь святим; тепер Гавар божився й присягався тільки Флораном і посилався на Флорана, коли йому невистачало аргументів, а він хотів остаточно дискредитувати уряд.

Гавар поховав дружину, ще коли жив на вулиці Сен-Жак, через кілька місяців після державного перевороту. Він торгував живністю аж до 1856 року. Тоді пройшла чутка, що він нажив великі гроші, вступивши в компанію з своїм сусідою-бакалійником, який взяв підряд на постачання сушеної городини для Східної армії. І справді, Гавар продав свою крамницю і цілий рік жив на проценти з капіталу. Однак він не любив розказувати про те, звідки в нього взялися гроші; це йому заважало, не давало відверто висловлювати свою думку про Кримську кампанію, яку він вважав рискованою авантюрою, «затіяною з єдиною метою укріпити трон і наповнити декому кишені». Тимчасом за рік Гавар смертельно залудився в своїй парубоцькій квартирі. Буваючи майже щодня у Кеню-Граделів, він заприятелював з ними і оселився ближче, на вулиці Косонрі. Тут його полонив Центральний ринок з його галасом і неймовірними плітками. Він надумав зняти собі місце в павільйоні живності тільки для того, щоб розважитись і заповнити порожнечу свого життя базарними пересудами. І справді, тут Гавар поринув у море пліток, був у курсі найдрібніших скандалів ринкового кварталу, в голові його завжди гуло від верескливих пронизливих голосів. Це дуже приємно лоскотало йому нерви, він знайшов нарешті свою стихію, блаженствував, з насолодою занурюючись у неї, наче короп, що плаває проти сонечка.

Флоран заходив часом до його крамниці. Вдень ще бувала велика спека. Посідавши вздовж вузьких проходів, жінки скубли різаних птахів. Сонячне світло де-не-де пробивалося між піднятими полотняними наметами, пір'я вилітало з-під пальців, як той сніг, крутилось у розпеченому повітрі, в золотій куряві сонячного проміння. Торговки зазивали Флорана, підлещувались до нього; сипався цілий дощ пропозицій: «Може, вам добру качечку, пане? Зайдіть до мене, будь ласка, ось жирні курчата! Пане, пане, візьміть оцих двох голубів!» Оглушений, зніяковілий Флоран старався відкараскатися від них. Торговки, відбиваючи одна в одної покупців, продовжували скубти своїх птахів, і дрібні пушинки летіли на Флорана; він задихався в цьому повітрі, яке було ніби просякнуте теплим димом, що здавався ще густішим від сильного запаху пташиного м’яса. Нарешті серед проходу, біля фонтана, він зустрічав Гавара, що стояв біля своєї крамнички у самій жилетці, склавши руки на нагруднику синього фартуха, і розводив теревені. Тут, у групі з десяти-дванадцяти жінок, він царював з виглядом доброзичливого принца. Гавар був єдиним чоловіком у цій частині ринку. Він так розпустив язика, що пересварився з п’ятьма чи шістьма продавщицями, яких послідовно наймав до своєї крамниці, і вирішив торгувати сам, наївно запевняючи, що ці дурні баби тільки й знають цілий день язиком молоти, і з ними, мовляв, нічого не вдієш. Та все ж йому треба було

залишати когось у крамниці, коли він сам виходив, і Гавар взяв до себе Маржолена, що валандався без роботи, перепробувавши до цього всі промисли на ринку. Часом Флоран цілу годину просиджував у Гавара, дивуючись його невгамовному базіканню, молодецтву і невимушеності, з якою він поводився з усіма цими бабами, перебиваючи одну, лаючись з другою десь за десять крамниць, відбиваючи покупця в третьої, здіймаючи галас гірше за сотню своїх балакучих сусідок, які горлали так, що аж залізні плити павільйону починали вібрувати й деренчати, немов тамтам.

У торговця живністю не було нікого з родичів, крім невістки та племінниці. Коли померла його дружина, старша сестра покійниці, мадам Лекер, що овдовіла рік тому, взялася вже надто ревно оплакувати покійницю, приходячи майже щовечора втішати нещасливого вдівця. Мабуть, вона мала тоді надію сподобатися йому і зайняти ще тепле місце молодшої сестри. Та Гавар не терпів худих жінок, говорячи, що йому гидко відчувати їхні кістки під шкірою; він гладив тільки жирних котів і собак, почуваючи особливу насолоду від круглих, товстих спин. Мадам Лекер образилась, розлютилася, що гроші її зятя не потраплять до неї, і спалахнула до нього страшенною ненавистю. Вона вважала його своїм смертельним ворогом, і ця ворожнеча заповнювала все її життя. Коли Гавар осів на ринку, за два кроки від павільйону, де вона торгувала маслом, сиром та яйцями, мадам Лекер почала запевняти, що він «навмисне це вигадав, щоб їй нашкодити, зробити її нещасною». Відтоді вона вічно скаржилась, ще більше пожовкла і так лютувала весь час, що й справді її почали обминати покупці і справи в неї пішли погано. У мадам Лекер довгий час жила донька однієї з її сестер, селянки, яка прислала до неї дівчину й більше не цікавилася своєю дитиною. Дитя виросло на ринку. Прізвище дівчинки було Сар’є, тому й прозвали її Сар’єттою. В шістнадцять років Сар’єтта була вже такою гарненькою, що чоловіки навмисне заходили до її тітки купувати сир, щоб тільки глянути на тієї. Та панами вона не цікавилася. Ця дівчина з блідим личком чорнявої мадонни і блискучими, як жаринки, очима тяглася до простого люду. Вона обрала собі моторного носильника, молодого хлопця з Менільмонтана, що був на посилках у мадам Лекер. Коли Сар’єтті минуло двадцять років, вона відкрила власну фруктову торгівлю на гроші, які в неї з’явилися невідомо звідки. З того часу її коханець, якого називали паном Жюлем, склав руки, почав носити чисті блузи й оксамитовий кашкет; на ринок він приходив лише опівдні і то в капцях. Сар’єтта і Жюль оселились разом на вулиці Вовільє, на третьому поверсі великого будинку, де внизу було кафе. Невдячність Сар’єтти остаточно розлютила мадам Лекер, і та лаяла свою племінницю щонайгіршими словами. Вони посварилися, тітка затялась у своїй люті, а Сар’єтта з паном Жюлем вигадували всякі історії про тітку, і Жюль потім розносив їх по павільйону молочних продуктів. Гавар вважав, що Сар’єтта кумедна, ставився до неї дуже прихильно і, зустрівши її на ринку, гладив по щічці: вона була така пухкенька, і шкіра в неї була така ніжна!

Одного разу по обіді, коли Флоран сидів у ковбасній, натомившись після марної ходьби в пошуках роботи, увійшов Маржолен. Цей здоровий хлопець, товстий і тихий, як справжній фламандець, був улюбленцем Лізи. Вона казала, що він не злий, трошки дурнуватий, але дужий, як кінь, і цікавий уже тим, що ніхто не знав, хто були його батько та мати. Мадам Кеню і влаштувала його до Гавара.

Ліза сиділа за прилавком, сердита через те, що Флоран закаляв своїми брудними чоботами її підлогу, викладену рожевими та білими квадратами. Вона вже двічі вставала й посипала її тирсою. Молодиця всміхнулась до Маржолена.