Розділ «Подорож Тора до Країни велетнів»

— Після всього, що ми бачили, — сказав Утґарда-Локі, — я був би жахливим господарем, якби дозволив тобі змагатися зі справжнім велетнем. Ти можеш постраждати. Крім того, я боюсь, що ніхто з моїх людей не боротиметься з тим, хто не зміг осушити мій ріг чи навіть підняти мою домашню кішку. Але ось що ми можемо зробити. Якщо ти хочеш боротись, то можеш позмагатися з моєю старою прийомною матір’ю.

— З твоєю прийомною матір’ю? — Тор не міг повірити своїм вухам.

— Вона, звісно, стара, але саме мати давним-давно навчила мене боротись. Сумніваюсь, що вона забула, як це робиться. З віком матір стала нижчою, тож вона буде ближче тобі за зростом. І вона звикла гратися з дітьми. — А тоді, помітивши вираз обличчя Тора, додав: — Її звати Еллі, і я бачив, як вона перемагала в боротьбі чоловіків, які на вигляд були сильнішими за тебе. Не будь таким самовпевненим, Торе.

— Я б волів боротися з чоловіками, — сказав Тор. — Але якщо на те пішло, то я поборюся з твоєю старою нянькою.

Велетні послали по стару жінку, і ось вона прийшла: така квола, сіра, висохла і зморщена, що, здавалося, її може здути вітром. Так, вона була з велетнів, але не надто вищою від Тора. На її старій голові виднілося рідке й тонке волосся. Тор задумався, скільки ж цій жінці років. Вона здавалася старішою за всіх, кого він зустрічав. Тор не хотів зробити їй боляче.

Вони стали одне навпроти одного. Переможцем мав бути визнаний той, хто першим повалить суперника на землю. Тор штовхав стару і смикав, пробував зрушити її з місця, перекинути, звалити, але все марно — вона була неначе витесана з каменю. Весь цей час стара не зводила з нього погляду своїх безбарвних старечих очей і не казала ні слова.

А потім вона потягнулася і легенько торкнулась ноги Тора. Він відчув, як нога слабшає від її дотику і спробував відштовхнути стару, але вона обхопила його руками і потягла вниз, на землю. Тор опирався з усіх сил, але це нічого не дало, і вже згодом його поставили на одне коліно…

— Годі! — гукнув Утґарда-Локі. — Ми побачили достатньо, великий Торе. Ти не можеш побороти навіть мою стару прийомну матір. Не думаю, що після такого мої люди захочуть із тобою змагатись.

Тор поглянув на Локі, а тоді вони обидва подивились на Тьяльві. Трійця сіла біля великого вогнища, і велетні гостинно їх прийняли — їжа була смачною, а вино не таке солоне, як мед із величезного рога, — але всі троє говорили менше, аніж під час будь-якого іншого бенкету.

Мандрівники мовчали і почувались ніяково, принижені власною поразкою.

Вони залишили фортецю Утґарда на світанні, а проводжав їх сам король Утґарда-Локі.

— Ну, що? — запитав Утґарда-Локі. — Сподобалося вам у нас?

Вони поглянули на нього похмуро.

— Не дуже, — відповів Тор. — Я завжди пишався своєю силою, а тепер почуваюсь нікчемою, пустим місцем.

— Я думав, що вмію швидко бігати, — зітхнув Тьяльві.

— А мене ніколи не перемагали в їді на швидкість, — докинув Локі.

Вони вийшли крізь браму, яка позначала межі твердині Утґарда-Локі.

— Насправді, — мовив велетень, — ви не нікчеми. І не пусте місце. Чесно кажучи, якби минулого вечора я знав те, що знаю зараз, то нізащо не запросив би вас до свого дому, і я простежу, щоб вас нізащо не пустили вдруге. Бачите, я обманув вас, усіх вас, ілюзіями.

Мандрівники поглянули на велетня, який посміхався до них, дивлячись згори вниз.

— Пам’ятаєте Скріміра? — запитав він.