Розділ «Подорож Тора до Країни велетнів»

— Вітаю вас усіх в Утґарді, — сказав Утґарда-Локі, — найкращому місці на світі для видатних людей. Кожен, кого не перевершити в майстерності чи хитрощах, тут бажаний гість. Хтось із вас має особливі вміння? Як щодо тебе, малий родичу? Що незвичайного вмієш робити ти?

— Я вмію їсти швидше, ніж будь-хто, — відповів Локі, не хизуючись.

— Дуже цікаво. Ось мій слуга. Як не дивно, його звати Логі. Хочеш позмагатися з ним в їді на швидкість?

Локі стенув плечима, так наче йому було байдуже.

Утґарда-Локі сплеснув у долоні, й до зали внесли довге дерев’яне корито з різноманітною печенею: гусьми, волами та баранами, цапами, кролями й оленями. Коли він сплеснув удруге, Локі почав їсти, рухаючись із дальнього кінця корита до середини. Він їв старанно, їв зосереджено, їв так, наче в його житті була лише одна ціль: з’їсти якомога більше та якомога швидше. Його руки і рот злилися в одну пляму.

Логі та Локі зустрілися на середині столу.

Утґарда-Локі подивився з висоти свого трону.

— Що ж, — мовив він, — непогано. Ви обидва їли з однаковою швидкістю. Однак Логі їв також кістки тварин, як і, схоже, корито, в якому їх подали. Локі, звичайно, з’їв усе м’ясо, але ледь торкнувся кісток і навіть не брався за корито. Отже, в цьому раунді перемагає Логі.

Потім Утґарда-Локі поглянув на Тьяльві.

— А ти, хлопчику? — запитав він. Що ти вмієш робити?

Тьяльві стенув плечима. Він був швидшим за всіх, кого знав: міг обганяти наляканих кролів або долати птаха в польоті.

— Я вмію бігати, — сказав він.

— Тоді, — вирішив Утґарда-Локі, — бігатимеш.

Вони вийшли надвір — там, на рівнині, була доріжка, яка чудово годилась для бігу. Чимало велетнів поставали обабіч доріжки, розтираючи руки і дмухаючи на них, щоб зігрітись.

— Ти лише дитина, Тьяльві, — мовив Утґарда-Локі, — тому не можеш змагатимешся в бігові з дорослим чоловіком. Де наш малий Хугі?

Вперед виступив хлопчик-гігант — такий худий, що його можна було й не помітити, ледь більший за Локі чи Тора. Малий поглянув на Утґарда-Локі й не зронив ані слова, але всміхнувся. Тьяльві не знав, де був хлопчик, коли його покликали. Але зараз він стояв перед ним.

Хугі й Тьяльві стали пліч-о-пліч на лінії старту, очікуючи сигналу.

— Руш! — вигукнув Утґарда-Локі голосом, подібним до грому, і хлопці побігли. Тьяльві біг, як ніколи раніше, але Хугі вирвався вперед і досягнув фінішу, коли його суперник не подолав іще й половини шляху.

— Переможцем стає Хугі, — оголосив Утґарда-Локі. А тоді присів біля Тьяльві й мовив: — Якщо ти хочеш здолати Хугі, то треба бігти швидше. — І додав: — А все ж я ще не бачив, щоб люди так бігали. Біжи швидше, Тьяльві.

Тьяльві знову став поряд із Хугі на лінії старту. Він задихався, його серце щосили гупало. Хлопець знав, що біг дуже швидко, та однак Хугі пробіг швидше, до того ж здавалося, що малий велетень зовсім не відчуває втоми. Він навіть дихав спокійно. Хугі поглянув на Тьяльві й знову всміхнувся. Він чимось нагадував Утґарда-Локі, і Тьяльві подумав, чи не був хлопчик-велетень його сином.