Розділ «Подорож Тора до Країни велетнів»

— Може землетрус? — припустив Тор. Землю під ними трясло. Щось заревло. Це могли бути вулкан чи обвал великих каменюк, або ж ревіння сотні розлючених ведмедів.

— Не думаю, — відповів Локі. — Давайте перейдемо в бічну кімнату. Так, про всяк випадок.

Локі та Тьяльві лягли спати у бічній кімнаті, а гуркіт і ревіння не припинялись до світанку. Тор цілу ніч чатував біля дверей будинку, не випускаючи з рук молот. Він був роздратований і бажав тільки одного — знайти і знешкодити те, що гуркотіло й трясло землю. Як тільки почало розвиднюватись, Тор, не будячи своїх супутників, рушив до лісу в пошуках джерела звуку.

Наблизившись до нього, він зрозумів, що звуків було кілька і вони мали певну послідовність. Спочатку лунав розкотистий рокіт, потім гудіння, а за ним ніби приглушений свист — такий нестерпний, що кожного разу, як Тор його чув, у нього боліла голова і зводило зуби.

Діставшись вершини пагорба, Тор поглянув униз.

Розпроставшись, у долині внизу лежав найбільший чоловік, якого Тор бачив у житті. Його волосся й борода були чорніші за вугілля, а шкіра світилась, мов засніжене поле. Велетень лежав, заплющивши очі, й рівномірно хропів: це й були рокіт, гудіння і свист, які чув Тор. Щоразу, коли велетень хропів, здригалася земля — саме це тремтіння вони відчували вночі. Він був таким великим, що громовержець поряд із ним скидався на жука чи мураху.

Тор сягнув по свій пояс сили Мегінгйорд і затягнув пасок тугіше, подвоївши собі силу, щоб неодмінно подужати навіть найбільших гігантів.

Раптом велетень розплющив перед Тором очі — вони були пронизливі й блакитно-крижані. Утім, на перший погляд, гігант не становив загрози.

— Вітаю! — гукнув Тор.

— Доброго ранку! — гукнув у відповідь чорноволосий гігант голосом, подібним до звуку лавини. — Мене звуть Скрімір, що означає «здоровань». Це, звісно, кумедно, що мене, такого дрібного хлопця, назвали Здорованем, але що є, те є. Так, а де моя рукавиця? Минулої ночі їх у мене було дві, але одну я кудись поклав. — Він підняв руки: на його правиці висіла величезна шкіряна рукавиця. Друга рука була без рукавиці. — А! Ось де вона.

Він нахилився до дальньої сторони пагорба, на який видерся Тор, і підняв те, що, схоже, мало бути другою рукавицею.

— Дивно. Всередині щось є, — сказав гігант і струснув її. Тор впізнав у рукавиці місце їхнього вчорашнього нічлігу якраз тоді, коли Тьяльві й Локі вивалились з отвору під руку і гепнулись у сніг.

Скрімір натягнув ліву рукавицю і радісно поглянув на свої руки.

— Можемо мандрувати разом, — запропонував він. — Якщо ви не проти.

Тор поглянув на Локі, Локі — на Тора, а тоді вони обидва подивилися на молодого Тьяльві, який стенув плечима. «Я не відставатиму», — сказав він, переконаний у своїй швидкості.

— Гаразд, — прокричав Тор.

Вони поснідали разом із гігантом: він витяг зі своєї торби з провіантом цілих корів і овець і, хрумкаючи, їх згриз; трійко супутників їли з меншим апетитом. Коли всі попоїли, Скрімір мовив:

— Давайте я понесу ваші харчі у своїй торбі. Вам так менше нести, а вечеряти сьогодні ми однак будемо разом.

Він зібрав їхню їжу в свою торбу, затягнув шнурки й поспішив на схід.

Тор і Локі бігли за гігантом невтомною ходою богів. Тьяльві біг швидше за будь-яку людину, та навіть йому за кілька годин стало важко витримувати темп; іноді здавалось, ніби велетень був всього лиш іще однією горою десь вдалині, а його голова губилась серед хмар.