Розділ «II На Землі»

— Як ви називаєте це місце? — не раз запитував Пітер того чи іншого оазянина.

— Тут, — відповідали йому.

— Ні, увесь цей світ? — уточнював він. — Не лише ваші будинки, а й місцевість довкола, скільки сягає око, і навіть далі, ті місця, яких ви не бачите, за обрієм, де сідає сонце.

— Життя, — відповідали одні.

— Бог, — казали інші.

— А вашою мовою? — наполягав Пітер.

— Ти не зможе казати лова, — відповідав йому Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Я можу спробувати.

— Ти не зможе казати лова, — годі було зрозуміти, що означало повторення цієї фрази: роздратування, чи впертість, чи непоступливе переконання, чи Номер Один просто спокійно стверджував той самий факт двічі поспіль.

— А Курцберґ міг сказати це слово?

— Ні.

— Курцберґ... коли він був разом із вами, вивчив якісь слова вашої мови?

— Ні.

— А ви, коли вперше зустріли Курцберга, знали якісь слова нашої мови?

— Декілька.

— Мабуть, було складно через це.

— Божа допомога з нами.

Пітер не міг зрозуміти, чи це був добродушно-сумовитий вигук — на кшталт тих, коли очі зводять під чоло, якщо є чоло й очі, які можна під нього звести, — чи оазянин дослівно повідомляє, що Бог їм допоміг.

— Ви так добре розмовляєте моєю мовою, — лестив Пітер їм. — Хто вас навчив? Курцберґ? Тартальйоне?

— Френк.