Розділ 3 Червень 1940 року

— Це океан, Марі. Чесне слово.

Він несе її на спині. Пронизливо кричать чайки. Чути запах мокрого каміння, пташиного посліду, солі, однак вона й не знала, що сіль пахне. Море промовляє якоюсь своєю мовою, що відбивається від каменів, повітря й неба. Як там казав капітан Немо? Море не підвладне тиранам.

— Ми зараз заходимо в Сен-Мало, — каже її батько, — у ту його частину, яку називають містом усередині фортеці.

Він описує все, що бачить: опускні ґратки, захисні стіни, їх називають фортечними, гранітні будинки, шпиль над дахами. Луна їхніх кроків відбивається від високих будинків і повертається до них; він насилу йде, несучи її на спині, й вона вже досить доросла і розуміє, що все, змальоване ним як вигадливе й привітне, може насправді виявитися жахливим і дивним.

У них над головами здавлено кричать пташки. Її батько звертає то ліворуч, то праворуч. Марі-Лор здається, що ці останні два дні вони з батьком прямували до центру якогось заплутаного лабіринту і тепер вони крадуться повз сторожу до останньої, центральної кімнати. У якій може дрімати страшний звір.

— Рю Воборель, — вимовляє її батько, важко дихаючи. — Тут, здається. Чи тут?

Він обертається, йде по своїх слідах, виходить вулицею нагору, а тоді обертається знову.

— Може, у когось спитати?

— Ніде й вогника не горить, Марі. Усі або сплять, або прикидаються, що сплять.

Нарешті вони доходять до воріт, він садить її на бордюр і натискає на кнопку. Чути, як усередині дзеленчить дзвоник. Тиша. Він тисне знову. Знову тиша. Він тисне втретє.

— Це точно будинок твого дядька?

— Точно.

— Він нас не знає, — зауважує вона.

— Він спить. Чого б він нас чекав?

Вони сидять, притулившись спинами до холодних залізних воріт. Просто за ними — важкі дерев’яні двері. Вона кладе голову батькові на плече; він її роззуває. Здається, що світ злегка хитається туди-сюди, наче місто кудись потроху відпливає. Немов там, на суші, усе, що залишається решті французів, — це кусати нігті, тікати, спотикатися й плакати; прокидаючись, бачити закляклий, сірий ранок і не вірити своїм очам. Кому тепер належать дороги? А поля? А дерева?

Її батько виймає з кишені останню сигарету й запалює її.

Десь із глибини будинку, що в них за спинами, чуються кроки.

Щойно її батько називає своє ім’я, з іншого боку дверей чується зітхання. Скрипить ґратка, двері за нею відчиняються.

— Матір Божа! — вигукує жіночий голос. — Ви були таким маленьким…

— Це моя донька, мадам. Марі-Лор, познайомся з мадам Манек.