Розділ 13 2014 рік

Хлопчик поглинутий грою. Жак може бути де завгодно, але зараз він у грі. Марі-Лор сидить, обпершись на ціпок, а хлопчик захоплено натискає на кнопки. Заякийсь час він вигукує: «Ой!» — і з гри лунає кілька фінальних акордів.

— Усе гаразд?

— Він мене вбив. — Мішель повертається в реальність, знову підводить погляд. — Я про Жака. Він мене прикінчив.

— У грі?

— Так. Але я завжди можу знову почати.

Вітер здуває іній із гілок. Її поглинають відчуття: сонце гріє долоні, збоку притуляється теплий онук.

— Mamie, а ти що хотіла отримати в подарунок на дванадцяті іменини?

— Книжку Жуля Верна.

— Таку, як Maman мені читала? І що, отримала?

— Можна й так сказати.

— У тій книжці було багато складних назв риб.

Вона сміється.

— А також коралів і молюсків.

— Особливо молюсків. Такий прегарний ранок, правда, Mamie?

— Чудовий.

У саду біля підніжжя пагорба гуляють люди, вітер співає урочисті гімни в живоплоті, й великі старі кедри порипують біля входу в лабіринт. Марі-Лор уявляє, як електромагнітні хвилі входять у пристрій Мішеля і виходять із нього, точно як Етьєн колись описував, тільки тепер їх куди більше, ніж у його часи, десь у мільйон разів. Потоки повідомлень, ріки телефонних розмов, телевізійних програм, електронних листів, що линуть через незліченні мережі дротів і кабелів, переплетені над містом і під ним, проходять крізь будівлі, тунелі метро, між антенами на дахах будівель, ліхтарними стовпами зі стільниковими передавачами; реклама магазинів, мінеральної води й печива злітає в космос і повертається назад на Землю. «Я запізнюся» та «Може, замовимо столик?», «Купи авокадо» та «Що він сказав?», десять тисяч «Мені тебе бракує», п’ятдесят тисяч «Люблю тебе», листи з погрозами та новинками ринку, реклами прикрас, кави й меблів літають, незримі, над районами Парижа, над полями бою й могилами, над Арденнами, над Рейном, над Бельгією і Данією, над мінливим, укритим шрамами ландшафтом, який ми називаємо країнами. Хіба так важко повірити, що душі мандрують тими ж дорогами? Що її батько, Етьєн, мадам Манек і німецький хлопець на ім’я Вернер шугають у небі зграями, мов чаплі, мов крячки, мов шпаки? Що невидні каравани душ пролітають десь високо, і якщо прислухатися, то можна їх почути? Вони пропливають над димарями, над тротуарами, пронизують твою куртку, сорочку, груди, легені, й виринають з іншого боку, й у цьому повітрі — бібліотека й платівка кожного прожитого життя, кожного вимовленого речення, кожного слова, що й досі в ньому відлунює.

Щогодини, думає вона, з цього світу йдуть люди, які пам’ятають війну.

Ми відроджуємося в траві. У квітах. У піснях.

Мішель бере її під руку, й вони разом спускаються доріжкою, виходять через ворота на рю Кюв’є. Марі-Лор проминає один риштак, два риштаки, три, чотири, п’ять, і коли вони наближаються до її будинку, каже:

— Залиш мене тут, Мішелю. Зможеш знайти дорогу додому?