РОЗДІЛ 26

– П’ять секунд, Вотні, – сказала Льюїс у мікрофон. – Тримайся.

– Побачимося за кілька хвилин, командире, – передав у відповідь Вотні.

– Чотири… три… дві…

•••

Вотні лежав у кріслі для перевантажень, слухаючи, як гуркотів АПМ в очікуванні відриву.

– Гм, – сказав він у порожнечу. – Цікаво, скільки ще…

АПМ рвонув з неймовірною силою. Він прискорювався швидше за будь-який інший апарат з людиною на борту за всю історію космічних подорожей. Вотні так притисло до крісла, що він не міг навіть крехнути.

Передбачивши це, він підклав складену футболку в шолом позаду голови. Його потилиця швидко вгрузала в цю саморобну подушку, і в очах у нього все почало пливти. Він не міг ані дихнути, ані поворухнутися.

В середині поля його зору латка покриття Дому несамовито хляпала, а корабель тим часом експоненціально набирав швидкість. Маркові стало важко зосередитися, але щось глибоко всередині підказувало йому, що те хляпання було недобрим знаком.

•••

– Швидкість сімсот сорок один метр на секунду, – оголосила Йогансен. – Висота тисяча триста п’ятдесят метрів.

– Прийнято, – сказав Мартінез.

– Це низько, – сказала Льюїс. – Надто низько.

– Знаю, – сказав Мартінез. – Воно впирається, не слухається мене. Що за чорти його вхопили?

– Швидкість вісімсот п’ятдесят, висота тисяча вісімсот сорок три, – сказала Йогансен.

– Тяги недостатньо! – сказав Мартінез.

– Тяга двигунів сто відсотків, – сказала Йогансен.

– Кажу тобі, воно впирається, – наполягав Мартінез.

– Вотні, – сказала Льюїс у мікрофон. – Вотні, ти чуєш мене? Можеш доповісти про ситуацію?

•••