РОЗДІЛ 16

Мартінезу:

Доктор Шілдз каже, що я мушу написати особисті повідомлення кожному з членів екіпажу. Вона каже, що так я збережу свій зв’язок з людством. Я думаю, що це маячня. Але, що вдієш, це наказ.

З тобою я можу говорити прямо:

Якщо я помру, то хочу, щоб ти навідав моїх батьків. Вони захочуть з перших вуст почути, чим ми там на Марсі займалися.

Нелегко говорити з подружжям про їхнього померлого сина. Просити такого – це забагато, тому я прошу тебе. Я міг би написати, що ти мій кращий друг і таке інше, але звучало б тупо.

Я не здаюся. Просто планую на всі випадки. Такий вже я є.

•••

Ґо Мін, директор Китайського державного космічного управління, оглянув страхітливу купу папірців на своєму столі. В старі часи, коли Китай хотів запустити ракету, то просто запускав її. Зараз міжнародні угоди зобов’язували його спочатку попереджати інші країни.

Про себе Ґо Мін відзначив, що ця вимога не застосовувалася до Сполучених Штатів. Але американці й без того оголошували для громадськості графік своїх запусків заздалегідь, тож виходило одне на одне.

Він тонко хитрував, заповнюючи бланк: чітко вказуючи дату запуску і траєкторію польоту, він одночасно робив усе можливе, щоб не розкрити «державні таємниці».

Він пирхнув над останнім питанням.

– Сміховинно, – пробурмотів він.

«Тайян Шень» не мав стратегічного чи військового значення. Це був непілотований апарат, що кружлятиме навколо Землі менше двох днів. Потім він перейде на навколосонячну орбіту між Меркурієм і Венерою. Він стане першим китайським геліологічним апаратом.

І все одно, Державна рада наполягала, щоб усі запуски зберігали таємницю. Навіть якщо ховати не було чого. Таким чином, інші країни не матимуть змоги робити висновки на основі відсутності інформації про запуск справді секретних вантажів.

Його роботу перервав стук у двері.

– Заходьте, – сказав Ґо Мін, радий нагоді відірватися від писанини.

– Доброго вечора, пане, – сказав заступник директора Чжу Тао.

– Tao, вітаю з поверненням.

– Дякую, пане. Я радий повернутися до Пекіну.