РОЗДІЛ 26

– Ні, – сказав Венкат. – Вони дістануться до нього, але на той час рухатимуться з відносною швидкістю в сорок два метри на секунду.

– Це швидко? – спитала Енні.

– Це десь сто п’ятдесят кілометрів на годину, – сказав Венкат. – Бек не має жодного шансу витягти Вотні на такій швидкості.

– А не можна використати маневрові двигуни, щоб загальмувати?

– Швидкість їм потрібна, щоб надолужити час. Вони використають усе паливо, яке зможуть, щоб розігнатися. Але щоб загальмувати, палива їм вже не вистачить. – Венкат насупився.

– То що ж вони можуть зробити?

– Не знаю, – сказав він. – А коли б і знав, то все одно не встиг би порадити вчасно.

– От бісова кров, – сказала Енні.

– Справді, – погодився Венкат.

•••

– Вотні, – сказала Льюїс. – Як мене чутно? Вотні? – повторювала вона.

– Командире, – передав Бек. – на ньому ж скафандр, правильно?

– Так.

– А в ньому є біонагляд, – сказав Бек. – І він передає сигнал. Слабенький, звичайно, бо розрахований на роботу за кількасот метрів від Дому. Але що як його можна вловити?

– Йогансен, – сказала Льюїс.

– Вже дивлюся, – сказала та. – Зараз перевірю, на яких частотах воно працює. Дайте мені секунду.

– Мартінезе, – вела далі Льюїс. – не придумав, як загальмувати?

Він похитав головою.

– Поки що нічого, командире. Ми летимо надто швидко.

– Фоґелю?