Розділ «“…ВРОДИТЬСЯ ВІДЬМА!”»

— Вже зовсім стемніло. Бери сокиру, Джебале, і рубай хреста біля самої землі.

— Якщо хрест упаде вперед, його розчавить, — заперечив Джебал. — А якщо назад, у нього голова розколеться, і всі нутрощі відіб’є.

— Витримає, якщо гідний їхати зі мною, — нетерпляче кинув Гарет. — А якщо ні, то й жити йому немає чого. Рубай!

Перший удар бойової сокири в підніжжя хреста озвався в розпухлих долонях і ступнях Конана пронизливим болем. Знову й знову рубала сокира, і кожний удар вражав змучені тортурами нерви. Конан закусив губу і не випустив стогону. Нарешті сокира врубилася глибоко в дерево, хрест затремтів і нахилився назад. Конан зібрав усе тіло в єдиний вузол твердих, як сталь, м’язів, а голову міцно притиснув до бруса. Довгий брус впав об землю і від удару підскочив на лікоть. Пекельний біль на мить приголомшив Конана, та він зрозумів, що залізні м’язи вберегли тіло від серйозних пошкоджень.

Схвально гмикнувши, Джебал схилився над ним із кліщами, якими висмикують цвяхи з підків, і схопив головку цвяха в правій долоні. Кліщі були замалі. Джебал сопів і пихкав, намагаючись розхитати впертого цвяха, крутив його туди-сюди в деревині й у живій рані. Кров струменіла між пальцями кімерійця, який лежав нерухомо, наче труп, — тільки груди важко здіймалися.

Нарешті цвях піддався, Джебал переможно підняв угору скривавлене залізце й кинув його в порохню, перейшовши до другої ґ руки. Все повторилося. Потім кочівник заходився біля ступнів Конана. Проте варвар сів, вирвав кліщі в Джебала, а його самого відкинув міцним поштовхом.

Долоні його опухнули і стали майже вдвічі більші за звичні, згинати пальці було мукою. Та кімерієць, хоч і незграбно, але зумів витягнути цвяхи зі ступень — вони були забиті не так глибоко.

Він піднявся, хитаючись на розпухлих, спотворених ногах. Крижаний піт котився по його обличчю й тілу. Він зціпив зуби, аби здолати біль — почалися судоми. Гарет, що байдуже дивився на нього, вказав на краденого коня. Конан, спотикаючись, побрів до нього. Кожний крок завдавав нестерпного болю, на губах варвара виступила піна.

Знівечена долоня намацала луку сідла, скривавлена ступня насилу знайшла стремено. Зціпивши щелепи, кімерієць відштовхнувся від землі, мало не зомлівши при цьому, — і опинився в сідлі. Гарет підстьобнув коня, той став дибки і ледве не скинув змученого вершника на землю. Та Конан намотав повіддя на руки й зумів осадити коня, та так, що ледве не зламав йому щелепи.

Один з номадів запитливо підняв флягу з водою, але Гарет сказав:

— Хай потерпить до табору. Тут лише десять миль. Витримає без вода ще стільки ж, якщо він узагалі здатний жити в пустелі.

Вершники помчали до річки. Конан дивився на світ налитими кров’ю очима, і піна засихала на його почорнілих губах.

Мандруючи Сходом у невпинній погоні за знаннями, мудрець Астрей написав листа своєму другові, філософу Алкеміду, що залишився в рідній Немедії. Всі відомості народів Заходу про напівміфічний для них Схід ґрунтувалися саме на цьому посланні.

Ось що писав Астрей:

“Ти навіть уявити собі не можеш, друже, які порядки запанували в цьому маленькому царстві відтоді, як королева Тараміс впустила в його межі Констанція з найманцями — про це я вже згадував у попередньому листі. З того дня минуло сім місяців, і, схоже, цією нещасною землею заволодів сам диявол. Тараміс, на мою думку, зовсім з’їхала з глузду. Відома раніше чеснотою, справедливістю й милосердям, нині вона проявляє зовсім протилежні якості. Інтимне її життя — це суцільний скандал, та й чи можна назвати його таким, коли королева і не намагається навіть приховати легковажності, що панує при дворі. Вона дає волю будь-яким своїм бажанням, влаштовує гульбища, які зажили поганої слави, і примушує брати участь у них нещасних придворних дам — і дівчат, і заміжніх. Сама вона навіть не спромоглася взяти шлюб зі своїм коханцем Констанцієм, який сидить поряд із нею на троні, немов законний володар. Його офіцери, наслідуючи вождя, переслідують кожну вподобану ними жінку, незважаючи на її походження й становище.

Бідолашне королівство стогне від надмірних податей; Пограбовані до нитки селяни харчуються корінням і капустою, купці ходять у лахмітті — це все, що залишилося від їхнього багатства після збору податків. Та вони й тому раді, що голови зберегли.

Передбачаю недовір’я твоє, поважний Алкеміде і знаю, що засумніваєшся в мої розповіді, визнаєш її упередженою. Справді, таке було б немислиме в жодній із країн Заходу. Але завжди пам’ятай про величезну різницю між Заходом і Сходом, особливо цією його частиною. Ти знаєш, що Кауран — невелике королівство, яке колись входило до складу імерії Котх. Зовсім нещодавно здобуло воно очікувану незалежність. Найближче оточення Каурана складають такі ж маленькі держави, незрівнянні з великими державами Заходу чи обширними султанатами Далекого Сходу, проте вельми впливові внаслідок незвичайного багатства. До того ж у їхніх руках усі караванні шляхи. Серед цих держав Кауран розташований далі за всіх на південний схід і межує з безкраїми пустелями землі Шем. Назву держава отримала від Імені столиці — це найбільше місто в країні. Кауран захищає родючі землі й пасовища від набігів кочівників, немов сторожова вежа.

Тутешня земля така плодюча, що дає урожай тричі на рік; Рівнини на північ і захід від міста густо населені. У того, хто звик до величезних маєтків Заходу, ці крихітні поля й виноградники можуть викликати усмішку. Проте зерно та фрукти течуть із них, немов із рогу достатку. Населення займається в основному селянською працею. Люди це мирні й беззбройні — тим паче, що тепер їм взагалі заборонено мати зброю. З давніх часів живуть вони під захистом столичного гарнізону й зовсім утратили бойовий дух. Селянське повстання, яке неодмінно спалахнуло б за подібних умов на Заході, тут неможливе. Хлібороб гне горба під залізною рукою Констанція, а чорнобороді шеміти невпинно снують по полях із батогами — як наглядачі чорних рабів на плантаціях південної Зингари.

Не легше й міщанам. Усі вони пограбовані, а найвродливіші з їхніх доньок віддані на забаву Констанцію і його найманцям. Люди ці безжальні. Пригадай, з якою люттю билися наші солдати з шемітськими союзниками Аргоса — настільки огидними були немедійцям їхня нелюдська жорстокість, ненаситна жадібність і звірства.

Міщани належать до правлячого стану Каурана і ведуть своє походження від гіборійців — звідси їхні благородність і войовничість. Проте зрада королеви віддала міщан у руки гнобителів. Шеміти — єдина військова сила в місті, і горе тому обивателю, в домівці якого знайдуть меча! З великим завзяттям винищують молодих боєздатних мужів, їх страчують або продають у неволю. Тисячі юнаків утекли з міста — хто під прапори чужоземних владик, хто просто в банди грабіжників.