Розділ «“…ВРОДИТЬСЯ ВІДЬМА!”»

Гарет наповнив яскраво-червоним вином оздоблений самоцвітами келих, а потім пустив позолочену посудину по чорних дошках столу просто в руки Конану-кімерійцю.

Одяг Гарета міг би стати предметом заздрості і будь-якого варварського вождя, що обожнює пишноту, і князя Заходу, який має добрий смак.

Вождь розбійників пустелі мав на собі білу шовкову туніку, розшиту на грудях перлами і перетягнену в талії поясом із золотої й срібної канителі38, переплетеної химерними візерунками. Сталевий гостроверхий шолом був обернений тюрбаном із зеленого атласу й інкрустований золотом із чорною емаллю. Пишні шаровари — заправлені в чоботи з вичиненої шкіри. Єдиною зброєю Гарета був широкий кривий кинджал у піхвах зі слонової кістки, за звичкою номадів, заткнутий за пояс над лівим стегном.

Зручно сівши у високе різьблене крісло, Гарет витягнув схрещені ноги і звучно сьорбав благородний напій з дорогоцінного келиха.

На протилежність витонченим шатам мунганина, кімерієць мав значно простіший вигляд. Чорне, гладенько зачесане волосся, засмагле лице помережене шрамами, яскраві блакитні очі. Його воронована кольчуга мала єдину прикрасу — золоту пряжку на поясі, який підтримував меч у витертих шкіряних піхвах.

Вони були удвох у шатрі з тонкого шовку, освітлюваному східними світильниками. Діл був застелений трофейними килимами, шкурами звірів і оксамитовими подушками.

Іззовні долинав шум великого військового табору, та ще час від часу вітер пустелі примушував тріпотіти верхів’я пальм.

— Доля мінлива! — вигукнув Гарет і, легенько попустивши яскраво-червоний пояс, потягся до посудини з вином. — Колись я був мунганським ватажком, нині ж — на чолі людей пустелі. Сім місяців тому ти висів на хресті за два польоти стріли від стін Каурана, а зараз — довірена людина найудатнішого грабіжника між туранськими укріпленнями і пасовищами Заходу. Ти маєш завдячувати мені!

— За те, що став тобі в нагоді? — розсміявся Конан і підняв келиха. — Якщо ти дозволяєш людині піднятися вгору, то, напевно, не без вигоди. А я добивався всього в житті своєю силою, потом і кров’ю, — він подивився на свої знівечені долоні. — Та й багатьох шрамів на тілі сім місяців тому ще не було.

— Справді, ти б’єшся, як ціле полчище дияволів, — погодився Гарет. — Проте ти ж не думаєш, що це через твою доблесть в орду приходять все нові й нові люди. Племенам номадів завжди бракувало удачливого вождя. Певне, тому вони вважають за краще довіряти чужоземцям, а не одноплемінникам. Відтепер для нас немає неможливого. Зараз під моєю орудою одинадцять тисяч воїнів. Через рис їх буде втричі більше. Досі ми грабували тільки прикордонні міста Турану. З тридцятьма тисячами ми облишимо набіги, розв’яжемо справжню війну, підкоримо королівство, і я зійду на його престол. Ти ще побачиш мене володарем землі Шем. Якщо будеш слухняний, залишишся моєю правою рукою — міністром, канцлером, віце-королем. Нині треба ударити на схід, узяти туранську фортецю Везек — там збирають мито з караванів і можна непогано поживитися.

Конан заперечно похитав головою.

— Я так не думаю.

— Що значить — ти так не думаєш? Я очолюю військо, мені й думати!

— Для моїх цілей воїнів вистачить уже зараз, — відповів кімерієць. — Несплачений борг обтяжує мене.

— Ах, он як, — Гарет глянув спідлоба і відсьорбнув вина. — Ти все ніяк не можеш забути цей хрест? Похвально, та з цим доведеться зачекати.

— Колись ти обіцяв мені допомогти узяти Кауран, — сказав Конан.

— Справді, та коли ж це було! Я тоді й гадки не мав, що збереться така армія. Крім того, я мав намір пограбувати місто, а не захоплювати його. Я не хочу втрачати своїх воїнів, а Кауран — міцний горішок. Ось через рік, тоді…

— Через тиждень, — обірвав його Конан, і твердість цих слів змусила мунганина змінити тон.

— Слухай, друже, коли б я навіть зважився згубити своїх хлопців, ти що гадаєш — невже наші вовки зуміють обложити й узяти неприступний Кауран?

— Не буде ні облоги, ні нападу. Я знаю, як виманити Констанція за стіни.