Розділ «“…ВРОДИТЬСЯ ВІДЬМА!”»

Саломея штовхнула сестру в обійми Констанція і, торжествуюче посміхаючись, залишила спальні покої.

Вона ще раз посміхнулася, коли почула, ідучи довгим коридором, відчайдушний крик.

Одяг молодого воїна був укритий засохлою кров’ю, потом і курявою. Кров продовжувала сочитися з глибоких ран на стегні, на грудях і руках. Краплі поту виступили на його спотвореному люттю обличчі, пальці терзали покривало.

— Вона, певне, з’їхала з глузду! — знов і знов повторяв він. — Все це як поганий сон! Тараміс, улюблениця народу, продає нас цьому дияволові! О Іштар, краще б мене вбили! Краще впасти в бою, аніж знати, що королева зрадила свій народ!

— Заспокойся, Валерію, — благала дівчина, перев’язуючи йому рани. — Ну, любий, заспокойся! Ти роз’ятриш рани, а я не встигла ще покликати лікаря..

— Не роби цього! — сказав поранений юнак. — Чорнобороді дияволи Констанція “зачищатимуть” усі будинки в пошуках поранених кауранців і докінчать усіх, хто намагався дати їм відсіч. О Тараміс, як могла ти зрадити людей, що обожнювали тебе!

Валерій відкинувся на ложі, здригаючись від гніву, а перелякана дівчина обхопила його голову руками і притиснула до грудей; благаючи заспокоїтися,

— Краще смерть, аніж ганьба, що випала на долю Каурана, — стогнав Валерій. — Невже ти все це бачила, Ігво?

— Ні, любий, — її ніжні чуйні руки знову взялися до його ран. — Я прокинулася від шуму битви на вулиці. Виглянула у вікно й побачила, що шеміти вбивають наших, а потім ти постукав у двері — ледве чутно…

— Я гадав, що мені вже кінець, — пробурмотів Валерій. — Упав у провулку біля будинку і не міг підвестися, хоч і знав, що тут мене швидко розшукають. Присягаюся Іштар, я забив трьох! Вони вже не поганитимуть своїми лапами бруківок Каурана — їхні серця пожирає нечисть у пеклі!..

…Я не був на стінах, коли шеміти ввійшли до міста. Я спав у казармі разом з іншими вільними від служби воїнами. Удосвіта вбіг наш командир, блідий, при мечі і в обладунках. “Шеміти в місті, — сказав він. — Королева вийшла до Південної брами і наказала їх впустити. Я цього це розумію, та й ніхто не розуміє; але наказ я чув своїми вухами, і ми, як звичайно, підкорилися. У мене нове розпорядження — зібратися на майдані перед палацом. Вишикуватися біля казарм у колони і без амуніції рухатися на майдан. Тільки Іштар відає, що все це означає, але такий наказ королеви”.

Коли ми вийшли на майдан, шеміти вже були напоготові. Вони вишикувалися в каре — десять тисяч озброєних броньованих дияволів, а міщани визирали з вікон і дверей. Вулиці, що вели до майдану, заповнювалися приголомшеними людьми. Тараміс стояла на сходах палацу з Констанцієм, а той крутив вуса, немов товстий котяра, що зжер пташку. Перед сходами стояли шеренгою півсотні шемітських лучників, хоча це місце королівської гвардії. Гвардійці ж стояли серед нас і теж нічого не розуміли. Зате вони, всупереч наказу, прийшли озброєні.

Тараміс звернулася до нас і сказала, що повторно обдумала пропозицію Констанція, — хоча ще вчора при всьому дворі відмовила йому, — і порішила проголосити його чоловіком королеви. І ні слова про зрадницьке вторгнення шемітів. Сказала тільки, що в Констанція достатньо вмілих воїнів, тому кауранська армія відтепер не потрібна і буде розпущена.

І наказала нам розійтися мирно по домівках. Покірність королям у нас у крові. Але її слова так уразили нас, що ми заніміли й поламали шеренги. А коли наказали скласти зброю й гвардійцям, уперед несподівано вийшов їхній капітан, Конан. Люди говорять, що цієї ночі він служби не ніс і сильно напився. Проте тепер був при здоровому розумі: наказав гвардійцям не рухатися без його командирі вони підкорилися йому, а не королеві.

Потім він зійшов на сходи, подивився на Тараміс і вигукнув: “Та це не королева, не Тараміс перед вами, а демон у її вигляді!”.

І розпочалося справжнє пекло. Не знаю, що послужило сигналом, здається, хтось із шемітів замахнувся на Конана і мертвим упав на сходах. Одразу ж майдан став полем битви — шеміти зчепилися з гвардією, проте їхні списи й стріли вразили також багатьох беззбройних кауранців. Дехто з нас, схопивши, що трапилося під руку, дали відсіч, самі не знаючи, за кого битися. Ні, не проти Тараміс, присягаюся — проти Констанція і його дияволів!

Народ не знав, чийого боку триматися. Натовп кидався туди-сюди, немов переляканий кінський табун. Та на перемогу ми не сподівалися — без броні, з парадними дрібничками замість бойової зброї… Гвардійці вишикувалися в каре, проте їх було всього п’ять сотень. Кривавий урожай зібрала гвардія, перш ніж загинути, та результат був вирішений наперед.

Що ж робила Тараміс? Вона спокійно стояла на сходах, і Констанцій обіймав її за талію. Вона заливалася сміхом, немов зла чаклунка! О боги! Це безумство, безумство…

Ніколи я не бачив подібної людини, як у бою Конан. Він став під стіною палацу, і незабаром перед ним виросла купа порубаних тіл до половини його зросту. Зрештою вони здолали його — сотня проти одного. Я побачив, що він упав, — і світ перевернувся перед моїми очима. Констанцій наказав узяти його живим, крутив вуса, і посмішка у нього була найпідліша…

…Саме така посмішка була в Констанція й зараз.