Розділ «“…ВРОДИТЬСЯ ВІДЬМА!”»

— Що, що ти з ним зробила?

У відповідь Саломея витягнула загадковий згорток і, скинувши шовкову хустку, підняла вгору голову молодого чоловіка. Обличчя його застигло в страшній гримасі — смерть, очевидно, наступила після жорстоких мук.

Тараміс застогнала, як від удару ножем у серце:

— О Іштар! Це Краллід!

— Атож, це Краллід! Він намагався збунтувати народ. Запевняв, дурень, що Конан мав рацію і я, мовляв, не справжня королева. Дурень, невже він вважав, що чернь із палицями та мотиками підніметься проти солдатів Сокола? От і поплатився за свою дурість. Собаки терзають його обезголовлене тіло у дворі, а погана голова полетить до помийної ями, де черв’яків. Що, сестричко, невже ти всі-всі сльози виплакала? Чудово! Насамкінець я наготувала тобі відмінні тортури — ти побачиш ще багато таких картинок! — і Саломея переможно труснула головою Кралліда.

Цієї миті вона не була схожа на істоту, народжену жінкою.

Тараміс не піднімала очей. Вона лежала ниць на брудній холодній підлозі, і тонке її тіло здригалося від ридань. Зціпленими кулачками вона била по кам’яних плитах:

Саломея поволі рушила до дверей, дзенькаючи браслетами.

За якусь мить відьма була вже біля виходу з підземелля. Чоловік, що очікував там, обернувся до неї. Це був величезний шеміт, похмурий, із широкими плечима. Його довга чорна борода звисала на могутні груди, обтягнуті сріблястою кольчугою.

— Ну що, завила? — Голос його був подібний реву буйвола — низький, глибокий, як віддалений грім.

Це був командор найманців, один з небагатьох наближених Констанція, які знали таємницю долі королеви.

— Аякже, Кумбанігаше. Є в її душі струни, яких я ще не торкалася. Коли одне відчуття притуплюється, завжди можна знайти інше, більш чуйне на тортури.

До них наблизилася зігнута постать у лахмітті — брудна, скуйовджена, кумедно накульгуючи. Один із жебраків, щб ночують у відкритих садах і алеях палацу.

— Лови, псюко! — Саломея кинула йому голову Кралліда. — Лови, тварюко безмовна. Кинь її до найближчої вигрібної ями… Кумбанігаше, він глухий — покажи йому, що слід учинити!

Командир виконав доручення, розпатланий жебрак закивав головою — мовляв, зрозумів — і поволі пошкутильгав убік.

— Навіщо затягувати цей фарс?! — гримів Кумбанігаш. — Ти вже так міцно сидиш на троні, що ніякі сили не знімуть тебе звідти. Що з того, що дурні кауранці знатимуть правду? Все одно вони нічого не зможуть зробити. Так царюй під своїм власним ім’ям. Покажи їм їхню колишню повелительку і звели відрубати їй на майдані голову!

— Ще не час, достойний Кумбанігаше.

Важкі двері зачинились і заглушили високий голос Саломеї та громову мову Кумбанігаша.

Жебрак причаївся в одному з куточків саду. Там не було нікого; щоб помітити: руки, які міцно обхопили відрубану голову, — тонкі, м’язисті, ніяк не відповідають горбатій постаті та брудним ганчіркам.

— Я дізнався! — шепіт був ледве чутним. — Вона жива! О Кралліде, твої муки не були марними! Вони кинули її в підземелля! Іштар, богине чесних людей, допоможи мені!