Розділ «КОРОЛЕВА ЧОРНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ»

Дивлячись униз на палаючі очі гієн, Конан знову переконався, що має справу не зі звичайними звірами. Важко було навіть уявити, яка грішна алхімія, яке чаклунство вдихнули життя в цих істот, але було ясно, що проти нього діє могутня чорна магія. Конан підвівся з колін і щосили натягнув тятиву, пославши останню стрілу в потворне тіло, яке вже намірилося кинутись на нього. Породження пекла, прострілене наскрізь, упало до його ніг.

Гієни, що залишилися живими, разом напали на Конана. Блискавичний удар меча розітнув одну з них навпіл. Решта збила його з ніг. Розтрощивши вузький череп ненависної істоти рукояттю меча, Конан відчув, як захрумтіли її кістки, а кров і мозок обліпили йому руку. Відкинувши меч, непотрібний у такій сутичці, він схопив за горло двох бестій, які вже рвали й кусали його обладунок. Очі кімерійця заливав піт. Правою рукою він розірвав горло волохатої тварюки, ліва рука зісковзнула з горла другої гієни, але він устиг зламати їй передню лапу. Короткий виск першої й крик другої, вельми схожий на людський, пролунали над битвою. Уражений цим криком, Конан несвідомо розтиснув пальці. І тоді перша гієна, бризкаючи кров’ю з розірваної артерії, кинулася на нього й уп’ялася іклами в горло, але, перш ніж він відчув біль від укусу, мертвою звалилася до його ніг. Друга ж гієна підскочила на трьох лапах, збираючись вчепитися в живіт, як це роблять вовки, і навіть прокусила кольчугу. Конан схопив покалічене чудовисько, підняв його вгору і з величезною силою жбурнув із висоти свого зросту на мармурові сходинки піраміди.

За хвилину з гієнами було покінчено. Конан стояв на широко розставлених ногах, намагаючись віддихатись. Раптом він почув гучне лопотіння крил. Кімерієць щосили підняв свого меча, витер кров і піт, які залили очі, і почав шукати поглядом нового супротивника.

Удару з повітря не було, але піраміда під його ногами захиталась. Конан почув за спиною якийсь тріск. Мармурова колона згиналася, наче гілка дерева під поривом вітру. Конан стрибнув, пролетів половину відстані, яка відділяла його від основи піраміди, і попав на сходинку, що вже коливалася під ногами. Ще один стрибок — і він опинився на землі. У цей момент піраміда завалилась, а колона розлетілася на тисячі уламків, які збили воїна з ніг. Конан намагався якомога швидше звільнитися з-під каміння. На його ногах лежав великий кусок мармуру, і він не був упевнений, що ноги цілі. З голови злетів шолом. Волосся злиплося від крові й поту, кров точилася з ран на шиї та руках. Спираючись на одну руку, Конан знову спробував підвестись. Цієї ж миті чорна тінь промайнула на тлі зірок, і воїн краєчком ока побачив крилатого диявола, який, сівши на траву, рухався до нього з величезною швидкістю. Конанові здалося, що, простягнувши вперед волохаті руки, прямо на нього мчить людина — на кривих ногах, з безформною головою й плоским обличчям, на якому червоним вогнем горять очі. Але це створіння не було ні людиною, ні звіром, ні демоном. Не маючи в запасі й миті, Конан хотів схопити свого меча, який лежав неподалік, але не зміг до нього дотягнутись. Він щосили навалився на камінь, намагаючись звільнити ноги. Неймовірним зусиллям варвар зсунув шматок мармуру, та зрозумів, що не встигне підвестись і чудовисько нападе на нього раніше, ніж він буде готовий до бою. Крилатий монстр не зменшував своєї швидкості. Аж тут над лежачим воїном блискавкою промчала в напрямку до чудовиська гнучка, біла, як алебастр, люта, як пантера, постать жінки. Розкинувши руки, вона опинилася між Конаном і його смертю, що швидко наближалась. Тіло жінки блищало в місячному сяйві, наче слонова кістка, очі горіли, майоріло густе волосся. З розкритих вуст зірвався крик, схожий на удар сталі об сталь. Жінка з усієї сили відштовхнула крилате чудовисько.

— Бьоліт! — вигукнув Колан.

Королева подивилась на нього, в її темних очах блищав вогонь любові, чистої й гарячої, як полум’я! Наступної миті постать Бьоліт зникла, і перед Конаном знову постав крилатий ворог, який перелякано підняв лапи, ніби захищаючись від несподіваного нападу. Кімерієць, знаючи, що Бьоліт лежить на палубі “Тигриці”, пригадав її слова: “Якщо я буду мертвою, а тобі доведеться битися не на життя, а на смерть, я із безодні поспішу до тебе на допомогу…”

Він підвівся і з шаленим криком відкинув камінь. Відчуваючи у своїх жилах вогонь безумства, Конан схопив меча й стрибнув до чудовиська. Напруживши могутні м’язи, він змахнув мечем — і величезне тіло монстра було розтяте навпіл. Тулуб відлетів в один бік, ноги в інший. А Конан, залитий місячним світлом, зі скривавленим мечем у руках, зупинився, дивлячись на поваленого супротивника. Червоні очі монстра затягла мутна пелена, і за мить вони заплющились…

Величезні лапи звело смертною судомою. На світі не стало останнього представника найстародавнішої раси. Конан підвів голову і побачив, що бестії, які були рабами крилатого демона й катами людей, зникли. Трупи гієн перетворилися на голі людські тіла. Це були воїни, уражені стрілами й покалічені ударами його меча, у рисах їхніх облич було щось орлине. Просто на очах Тіла розсипалися на порох. Чому крилатий демон не прийшов на допомогу своїм рабам, коли вони билися з кімерійцем? Може, він боявся наблизитись до їхніх іклів, які могли розірвати і його? Обережність і хитрість, що таїлися в безформному черепі монстра, йому не допомогли.

Конан підійшов до берега, ступив на палубу галери. Кількома ударами меча він перерубав швартові й став до стерна. “Тигриця” плавно загойдалася на воді й поволі попливла до середини річки, де її підхопила течія. Конан тримав стерно, не зводячи зажуреного погляду із закутаної в пурпурний плащ постаті, що лежала на палубі.

…Після смерті Бьоліт — Королеви Чорного Узбережжя Конан рушив на північ. Подолавши грізні пустелі Стиглу він потрапив до королівства Шем. Там, серед невеликих прикордонних міст-держав, його хоробрість, військовий досвід і вправність мали великий попит. Якось його голову ледве не увінчала навіть королівська корона, яку радо запропонувала йому вдячна за порятунок принцеса Ясмела. Проте кімерієць віддав перевагу свободі й знову занурився у вихор пригод, сколотивши з безробітних найманців Вольницю, що довгий час непокоїла своїми набігами межі королівств Котх, Замора і Туран. Тураном, до речі, правив уже новий король — Ездигерд, який успадкував від старого Ілдиза ненависть до Конана. Рятуючись від переслідувань Ездигерда, Конан подався до степу на південний схід від моря Вілайєт і приєднався до мунганів — кінних грабіжників, які жили на козацький кшталт…