Розділ «КОРОЛЕВА ЧОРНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ»

Я заздрості відчув у серці стиск, —

Неначе став хтось третій поміж нами.

“Пісня про Бьоліт”

“Тигриця” кружляла морями, наводячи жах на прибережні поселення. Від одного міста до іншого і далі летіла новина: морська відьма знайшла собі коханця, залізного варвара, гнів якого був страшнішим за гнів пораненого лева. Ті, кому вдалося пережити страшні погроми піратів, проклинали Бьоліт і білого воїна з блакитними очима. І довго ще пам’ятатимуть на узбережжі їхні розваги й утіхи.

Вільна, як вітер, “Тигриця” плавала уздовж південного узбережжя материка, аж доки однієї чудової днини не зупинилася в гирлі великої похмурої річки, береги якої заросли непролазними джунглями.

— Це річка Заркгеба, що означає “смерть”, — похмуро мовила Бьоліт. — Подивись, яка в ній темна вода. Її уникають усі чорні люди. Якось стигійська галера, рятуючись від мене, попливла вгору річкою й зникла. А за кілька днів течія винесла сюди, де ми стоїмо на якорі, цей корабель. Його палуба була безлюдна. Вантажу ніхто не чіпав, але команда пропала тихо й загадково. Ми знайшли єдину людину, яка збожеволіла й невдовзі марячи померла.

— Коханий, гадаю, десь вище річкою є місто, — вела далі Бьоліт. — Я чула від моряків, які підіймались угору за течією, всілякі легенди та розповіді про високі вежі й стіни, що оточують місто. Мені хочеться побачити його стіни й вулиці. Нам удвох нічого не страшно, Давай піднімемося річкою.

Трохи поміркувавши, Конан кивнув на знак згоди. Він завжди погоджувався з нею. Вона керувала доходами й пропонувала плани, а меч Конана ці плани здійснював. Він був задоволений таким життям, його не цікавило, де вони плавали, з ким бились, — головне, плавати разом із Бьоліт і битися за неї.

У битвах і походах команда корабля скоротилась, та залишилося кілька відчайдушних шибайголів, які пройшли крізь усі випробування. Бьоліт не хотіла гаяти часу на тривалий рейс до південних берегів для поповнення екіпажу, її цікавість і привела “Тигрицю” в гирло цієї загадкової річки.

Корабель поволі увійшов у гирло. Течія була слабка й не змушувала веслярів над силу працювати. Обігнувши перший поворот, корабель увійшов у сутінь джунглів. Жодної живої душі не було видно: ані крокодилів чи інших тварин, ані птахів. Лунали лише дивні, загадкові шерехи, моторошний стогін, глухе й далеке виття, поскрипування великих дерев. Зненацька пролунав і різко стих нелюдський крик.

— Це мавпа, — припустила Бьоліт і згодом, задумливо додала: — У цих людиноподібних бестіях живуть душі грішників, покараних за скоєні гріхи.

Конан у подібні легенди не вірив, він мовчки дослухався до загадкового шуму джунглів. Зійшов місяць, схожий на пдяму крові, джунглі зустріли це сильним шумом, що долинав здалеку. Здавалося, звірі, як і люди, уникали каламутної води Заркгеби.

Місяць підбився ще вище, освітивши своїм блідим світлом річку. Складалося враження, що весла занурювали не у воду, а в холодне срібло. Каміння на руків’ях мечів сяяло тьмяним блиском.

Точно такий блиск випромінювали коштовні прикраси Бьоліт. Вона лежала на шкурі леопарда, розстеленій на палубі. Спершись ліктем, вона вдивлялася в обличчя Конана, її очі блищали в місячному світлі.

— Ми оточені таємницями, — тихо мовила Бьоліт. — Пливемо в країну привидів і смерті. Ти не боїшся?

У відповідь Конан знизав плечима.

— І я теж не боюсь, — задумливо говорила Бьоліт. — Ніколи нічого не боялась. Часто доводилося дивитись у розкриту пащу Смерті. Тільки… Конане, ти боїшся богів?

— Не хочу мати з ними справи, — відповів варвар. — На цьому світі людина безглуздо бореться, бідує, зазнає втіхи в битві, а коли вмирає, її душа потрапляє у сірий туманний світ, сповнений темних хмар і холодних вітрів, щоб мандрувати у безкінечності. Бьоліт тихо засміялась:

— Життя, навіть найгірше, краще від такого існування в іншому світі. У що ти віриш, Конане?

Конан знизав плечима.