Розділ «КОРОЛЕВА ЧОРНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ»

— Ідіть далі, — сказав він Н’Гоні. — Ідіть, доки не спустите мене з очей, тоді зупиніться й чекайте на мене. Мені здалося, що за нами хтось стежить. Я чув шерехи…

Чорношкірі пірати занепокоєно переступали з ноги на ногу, але зробили так, як їм наказали. Коли воїни відійшли, Конан швидко сховався за величезним деревом і став удивлятися в той бік, звідки вони прийшли.

Усе могла приховати ця густа зелень…

Нікого не було. Не чулося голосів піратів, що йшли попереду. Несподівано Конан відчув у повітрі якийсь незнайомий, екзотичний аромат. Він блискавично обернувся; щось ласкаве торкнулося його голови. Із зеленої гущавини до нього схилилися величезні чорні квіти, а одна з них уже встигла торкнутися його шкіри. Квіти розкрили свої пелюстки й шелестіли, хоча вітру не було. Конан відскочив, пізнавши чорний лотос. Його нектар спричиняв смерть, а аромат викликав сонні видіння. Але було вже пізно. Кімерієць відчув, що летаргічний сон затьмарює його свідомість. Спробував звести меча, щоб обрубати гілки, але руки не слухались і безсило опустились. Спробував покликати своїх воїнів, але з вуст замість крику зірвався тихий шепіт. За мить закачалися, потьмарилися й попливли перед його очима джунглі, і він уже не чув страшних криків і стогонів, що лунали неподалік. Ноги його обм’якли, і Конан безсило впав на землю. Над його розпростертим тілом у нерухомому повітрі гойдалися чорні квіти.

III. ЖАХ У ДЖУНГЛЯХ

Чи ж тільки сон від лотоса явивсь?

Будь проклятий, бо вкрав життя утіху,

Безсилля мить була смертельним лихом,

Коли мій ножик кров’ю не упивсь,

А меч лишивсь не вийнятий із піхов.

“Пісня про Бьоліт”

Спочатку його охопило відчуття темряви, породженої абсолютною пусткою. Потім виникли силуети — нечіткі, потворні й швидкоплинні. Подув вітер, і з ревучого мороку утворився вихор. Лячна пітьма несподівано відступила, і на березі широкої річки, яка перетнула безмежну рівнину, виникло місто із зеленого каміння. Нелюдські істоти мешкали в цьому місті.

Крилаті й величезні, вони являли собою результат розвитку іншої гілки древа еволюції, вершиною якої ми вважаємо людство. Нагадуючи людину будовою свого тіла, ці істоти все ж таки більше були схожі на гігантських мавп. Ці розумні й мислячі істоти пішли далеко вперед у своєму духовному й естетичному розвитку. Коли їхня раса будувала своє величезне місто, предки людини ще не вийшли з океану на берег.

Вони не були безсмертні. Хоча життя їхнє було досить тривалим, вони, як і все на світі, що створено з крові та плоті, відлюбивши й відстраждавши, умирали. А потім, через мільйони років, настала Велика Зміна. Кожна епоха породжувала з часом свої Зміни. Зміщалися магнітні полюси, величезні льодовики поглинали нові землі. Змінювали свій вигляд річки. Рівнини перетворювалися на болота. Там, де раніше були поля, зростали ліси, які згодом ставали непролазними джунглями. Усі ці Зміни наклали відбиток на жителів міста, які не переселялися в інші місця, а намагались пристосуватися до нових умов. Незрозуміла причина змушувала їх залишатися в місті, і цьому не могли завадити ані страшні землетруси, ані виверження вулканів.

Після одного з таких землетрусів, унаслідок якого впали стіни й найвищі вежі міста, вода в річці від якоїсь отруйної речовини, що вийшла з глибин землі, стала чорною і змінила свій склад. Деякі з тих, хто пив цю воду, померли, а ті, хто залишився живий, зазнали сильних змін. Вони навчилися жити за нових умов і сягнули в своєму розвитку далеко за межі первісного стану. Але смертоносна вода робила свою страшну справу, і кожне покоління набувало нових, жахливих рис. Крилаті боги перетворювалися на демонів. Вершини, яких колись досягла ця раса і яких людство не могло досягти навіть у найсміливіших своїх фантазіях, знову ставали неприступними для колишніх крилатих богів. Навіть у найкошмарнішому сні людина не може уявити собі весь жах їхньої деградації34.

Великий народ гинув від канібалізму й кривавих усобиць. Зрештою в руїнах міста залишилася єдина особина — монстр із червоними очима, потворна гра природи.

Тоді в околицях міста вперше з’явилися темношкірі люди з різкими рисами обличчя, зі зброєю із міді та шкіри — воїни доісторичної Стигії. Їх було п’ятдесят — змучених, брудних і голодних, покалічених довгою дорогою через джунглі. В їхніх серцях жила пам’ять про війну, поразку й утечу від племені, яке виявилося сильнішим за них. Вороги гнали їх на південь, поки їм не вдалося загубитись у зеленому лабіринті джунглів. Змучені воїни полягали серед руїн міста, де червоні квіти, що розцвітають лише раз на сто років, коливалися в світлі повного місяця. Вони заснули. У цей час жахлива червоноока істота виповзла з тіні руїн і над кожним воїном скоїла тільки їй зрозумілий ритуал. Місяць освітив джунглі, які чорно-червоними тінями наступали на місто. Над головами сплячих пурпурні квіти блищали, як світлі плями крові. Та місяць сховався, і тільки очі чудовиська, немов червоні рубіни, виблискували в нічній темряві.

Коли настав ранок, люди зникли, а навколо волохатого крилатого монстра сиділо п’ятдесят гієн, що задирали морди до неба і вили, як душі проклятих.

Згодом цю сцену змінила інша. Танок світла й пітьми виник на тлі чорних джунглів, зелених руїн і каламутної річки. На довгих човнах угору річкою пливли чорношкірі люди. З криками жаху втікали вони потім від червоних очей і блискучих іклів. Стогони вмираючих розривали тишу ночі. Кривавим вогнем палали очі вампіра. Несподівано, досить чітко, вималювалася галера з чорними веслярами, на носі якої стояв закутий у блакитну сталь білий гігант.

І, тільки побачивши самого себе на палубі “Тигриці”, Конан зрозумів, що все бачене ним — сон. Але його пробудження не було повним.