Розділ «КОРОЛЕВА ЧОРНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ»

— Я знаю багатьох богів. Хто не вірить в їхнє існування, такий самий сліпий, як і той, хто глибоко вірить у це. Я не знаю, що стане зі мною після смерті. Можливо, мою душу поглине морок, як стверджують немедійські мудреці, а може, і хмари з льодом чи сніжні рівнини. Поки я живу, хочу жити сильно, хочу відчувати в роті смак м’яса й міцного вина, знати обійми жіночих рук, насолоджуватися азартом боротьби. Я щасливий, коли маю це. Хай мудреці й філософи думають над тим, що є життя. Я знаю одне: якщо життя ілюзія, тоді й сам я ілюзія і своє життя сприймаю за ілюзію. Живу, кохаю, вбиваю — і радію життю.

— Але боги існують насправді, — сказала Бьоліт, — і є життя після смерті. Знаю, знаю. — Вона підвелася стрімким рухом з колін і обійняла Конана. — Моя любов сильніша за смерть. Моє серце поєднане з твоїм, моя душа є частиною твоєї душі! Якщо б я померла, а ти бився за своє життя, я із безодні поспішила би тобі на допомогу! Так! Мій дух вилетів би до тебе з Раю або виповз би з полум’я Пекла! Я належу тобі, і ніяка сила не розлучить нас!

Пірат, що стояв на вахті, закричав страшним голосом. Відштовхнувши Бьоліт, Конан різко схопився на ноги і з мечем у руці побіг на ніс судна. Один із піратів висів над палубою, його утримувало щось, схоже на велике дерево, яке підносилося над бортом корабля. Кімерієць зрозумів, що сталося: гігантська змія піднялася з річки, нахилилася над кораблем і схопила нещасного воїна величезною страшною пащею. Слизька луска змії блищала в місячному світлі. Нещасний кричав і звивався, як миша в зубах у пітона. Конан підбіг до змії й сильним ударом свого великого меча майже перерубав їй тулуба. Кров бризнула на всі боки, змія почала поволі падати в річку, усе ще міцно тримаючи свою жертву. За мить змія й людина зникли.

Конан залишився вартувати на носі корабля, проте ніч минула спокійно. І коли світанок охопив верхівки дерев, кімерієць. побачив контури руїн. Він гукнув Бьоліт, яка спала на палубі під його пурпурним плащем. Вона підбігла до нього, пильно вдивляючись туди, куди вказував Конан. Її очі округлилися: перед нею було місто. Наче вмите вранішнє сонце освітлювало пошарпані будівлі. Тріщини стін і плити вкривала смітна трава. З усіх боків, крім того, де струмували води річки, у місто вдерлися джунглі, ховаючи повалені колони й будівлі під своєю буйною зеленню.

На центральній площі височіла мармурова піраміда з якоюсь фігурою. Конану спочатку здалося, що це статуя, поки його гострозорі очі не помітили ознаки руху.

— Це гігантський птах, — сказав один із воїнів, що стояли поряд.

— Ні, це жахливий кажан, — заперечив другий.

— Це мавпа, — вигукнула Бьоліт.

Тим часом нерозпізнана істота розпрямила крила й полетіла в напрямку джунглів.

— Крилата мавпа, — схвильовано підтакував Бьоліт чаклун Н’Гона. — Це зачароване місце.

Бьоліт посміхнулася і наказала причалити судно. Вона перша зійшла на берег, і відразу за нею зійшов Конан, а за ними один за одним воїни зі списами. Панувала тиша.

Бьоліт на тлі руїн мала досить екзотичний вигляд, і життєва сила, якою дихала кожна клітинка її стрункого тіла, особливо контрастувала з навколишньою руїною й безлюддям.

Поволі сходило над хащами сонце, заливаючи зруйновані вежі матовим золотом.

Бьоліт указала на круглу вежу, до якої вела дорога з потрісканих плит із пророслою крізь них травою. Дорога закінчувалася перед вежею масивним вівтарем. Королева піратів підбігла до нього.

— Це храм невідомих богів. Дивись! Канавки для стоку крові жертв ідуть із боків вівтаря, і навіть тисячі дощів не змили з них темних плям. Стіни розсипалися на порох, а цей камінь стоїть, глузуючи з плину життя й часу.

— Які ж вони були, ці стародавні боги? — запитав Конан.

Бьоліт розвела руками.

— Навіть легенди мовчать про це місце. Але подивися на підвищення з двох боків вівтаря. Звичайно жерці ховають своє багатство під вівтарем. Ви, четверо, спробуйте відсунути цю плиту!

Бьоліт відійшла вбік, звільняючи місце воїнам, і задивилася на нахилену вежу. Троє піратів могутньої статури разом із Конаном ухопилися за кам’яні виступи в плиті. У цю мить Бьоліт пронизливо скрикнула. Всі завмерли, а кімерієць з прокльоном відпустив плиту й обернувся до неї.

— Змія в траві, — видихнула Бьоліт. — Убий її, а ви відсуньте плиту.