Розділ «ЧЕРВОНОГОЛОВІ ЦВЯХИ»

Крики й брязкіт зброї розбудили Конана. Він скочив із ліжка, схопив меча і, підбігши до дверей, розчинив їх навстіж. У коридор він вийшов саме тоді, коли по ньому мчався воїн Текультлі.

— Ксоталанкійці! — гарчав він. — Вони у фортеці!

Конан помчав коридором і наткнувся на Валерію, яка вискочила зі своєї кімнати.

— Що коїться, хай йому чорт? — закричала вона.

— Кажуть, прорвалися ксоталанкійці, — сказав він. — І схоже, що це правда.

Утрьох вони заскочили до тронної зали. Видовище, яке постало перед ними, було найкривавішим жахом. Близько двадцяти чоловіків і жінок, із зображеннями білих черепів на грудях, зчепилися з людьми Текультлі. Жінки обох кланів билися нарівні з чоловіками, і підлогу в залі встеляли мертві тіла.

Ольмек, лише в пов’язці на стегнах, бився біля свого трону. Таскела прибігла зі своїх покоїв із мечем у руці.

Ксатмек і його напарник були вбиті, і тому ніхто не міг пояснити людям Текультлі, яким чином ворог увірвався у фортецю. І тим більше ніхто не міг пояснити причини цієї шаленої атаки.

Втрати ксоталанкійців були більшими, а становище жахливішим, аніж вважали їхні вороги. Союзник, покритий лускою, був скалічений, Палаючий Череп убитий, а один із чотирьох воїнів перед смертю встиг повідомити про двох білошкірих воїнів, які укріпили сили ворога. Цього було достатньо, щоб довести їх до відчаю й кинути на ворогів.

Люди Текультлі заспокоїлися вже від першого шоку, втративши кілька життів, і люто билися, а стражники з нижніх поверхів чимдуж поспішали, аби пристати до бою.

Це була битва диких собак, сліпа, безжальна, до останнього подиху. Все більше яскраво-червоних плям розцвітало ца пурпурній підлозі. Тріщали столи й крісла зі слонової кістки, падали оксамитові штори — і теж забарвлювалися червоним. Це була кривава кульмінація кривавого півстоліття, і всі це розуміли.

Та результат битви був вирішений наперед. Люди Текультлі, що й так удвічі кількістю переважали супротивника, збадьорилися, коли до бою вступили їхні світлолиці союзники.

А вони увірвалися, немов ураган, що ламає молодий ліс. Сила Конана перевищувала силу трьох тлацитланів, і жоден із них не міг порівнятися з ним у стрімкості. В цій людській гущавині він рухався зі швидкістю блискавки і сіяв смерть, немов вовк в овечому стаді, залишаючи за собою купи покалічених тіл.

Поряд з ним із посмішкою на вустах билася Валерія. Вона перевершувала силою звичайного чоловіка, але була значно небезпечнішою. Меч в її руці здавався живим. Якщо Конан повергав своїх супротивників тяжкістю й силою удару, розбиваючи голови та випускаючи кишки, то Валерія спочатку приголомшувала ворога своїм незрівнянним фехтувальним мистецтвом. То один, то інший воїн падав із пробитими грудьми, не встигнувши навіть замахнутися. Конан ішов залою як буря, що змітає все на шляху, Валерія ж здавалася примарою. Вона постійно міняла позицію, рубала й колола, а всі мечі, направлені в неї, пробивали повітря. Вороги вмирали, чуючи її знущальний сміх.

Ні стать, ні стан учасників не мали значення в цьому шаленому бою. Ще до того, як Конан і Валерія увірвалися до зали, п’ятеро ксоталанкійок уже лежали на підлозі з перерізаними глотками. Коли хто-небудь опускався на підлогу, завжди напоготові був кинджал для беззахисної шиї чи нога, здатна розтрощити голову об підлогу.

Від стіни до стіни, від дверей до дверей перекочувалися хвилі нещадної битви. Зрештою на ногах залишилися тільки люди Текультлі та двоє білих найманців. Тупо й мертво дивилися вони одне на одного — ці живі жалюгідні уламки цілого світу.

Вони стояли, широко розставивши ноги, їхні клинки були скривавлені й вищерблені, кров стікала по руках, коли вони дивилися одне на одного над тілами порубаних друзів і ворогів. Не було ані сил, ані повітря в грудях, аби видати переможний вигук, тому з вуст їх виривалося тільки скажене звірине завивання, подібне до вовчого.

Конан схопив Валерію за руку і притиснув до себе.

— У тебе рана на нозі, — буркнув він.